24

ВЛАД 

Ірен… Її непохитність дала тріщину. Я мав би радіти, а натомість… я захоплююся нею.

Уважно відслідковую, як вона виходить із кабінету. Слухаю стукіт її червоних підборів…

Уявляю, скільки сердець вони вже розчавили.

— Ти… звільнений. — Не звертаюся. Просто констатую.

— За що? Боюся запитати? — Стас поправляє краватку… багряніє.

Повільно набираю повні легені повітря.

— Я тебе попереджав: без мого відома — ні слова у її сторону.

Він ковтає. У цей момент до кабінету заходить один із її підлеглих.

Роблю ковток кави — вона тут справді хороша — і підводжуся першим.

Іду до автівки...

«— Ірка — в спині дірка! Ірка — шкірка!.. — Ці й інші “перли” ще довго летять нам услід.

Я бачу, як вона напружується. Бачу, як уникає мого погляду і як кидає короткі — на тих дрібних баранів.

Роблю крок ближче. Обіймаю її за плечі. Спрямовую до байка.

— Не звертай уваги. Вони ще діти. Але запам’ятай: не звертай уваги на слова. Умій бачити дії. Тримай спину… і кожен такий вигук сприймай за комплімент... Батько каже: якщо людину цькують, отже вона на правильному шляху. — Ледь усміхаюся. Беру шолом, допомагаю їй одягнути. Вона кліпає. — Але моя думка… краще на кожного мати компромат.

— Що мати? — Вона нарешті посміхається.

— Компромат. — Повторюю. І поки пояснюю, що це, як і коли використовувати, одягаю шолом і сам. — Забув запитати: на мотоциклах каталася коли-небудь?

— Ні.

— Не злякаєшся зі мною? — дивлюся їй у очі.

— З тобою — не злякаюся.

І я завмираю, бо це не просто слова. Вона майже визнала почуття. "

Тоді вона довірилася мені. І винесла урок.

Сідаю за кермо автомобіля. Сьогодні без водія — Андрій полетів в Україну до рідних.
А я не проти згадати, як це — керувати самому.

Але за кілька кварталів я повертаю назад. Не знаю що мною керує та...

У мізках сидить геть не колишня Іра, а теперішня. Сильна. Незалежна. Виважена. Рівна. Та, що швидше піде на палю, ніж ступить на чужий шлях. Та, що знає свою ціну і не боїться показати себе справжню.

Відчиняю дверцята але не виходжу. З поглядом у бетонну стіну сиджу вічність. Я навіть втрачаю лік часу, занурившись у згадки про минуле...

Але опритомнююсь від голосу, напевно її водія.

— ...не знаю. ...Так. ...Ірен досі не виходила я її чекаю як і завжди... так... — він роздратований.

Це мабуть знак.

Виходжу з автівки...

В офісі порожньо. Майже темно.

У коридорі подекуди горить аварійне світло, і від моїх кроків над головою спалахують м’які лампи.

Її двері.

Не думаю. Просто беруся за ручку.
Десь позаду чую голос охоронця. Але мені все одно.

Відчиняю.

Іра стоїть за кілька метрів від мене біля вікна. Дивиться… не на місто. На мене. І вперше я не знаходжу, що сказати.