23

ІРИНА 

Ковтаю безсилля. Хтось бере мене за плечі й повертає з палати, медсестри з’являються ніби нізвідки, я… свідома. Дихаю ж… і навіть ногами перебираю. У всякому разі, стукіт власних підборів я чую.

Шлях до автівки здається нереально довгим, а перед очима все — розмите…

Я зовсім не готова до таких кардинальних змін. Але згадую про його компаньйона Лео, який постійно приходив на допомогу у складних рішеннях... 

У автівці, замість того щоб підтримати його сина, я відкриваю папку. Перший документ — довіреність. На моє ім’я. Офіційно завірена. З підписами Біллі та Джоні. І решта необхідних мені документів, які я й не сподівалася коли-небудь тримати в руках. Хіба що… лише тримати.

Слова застрягають у горлі, поки Джоні заводить двигун і викручує кермо з парковки. Ми на дорозі, коли від нього звучить одне-єдине: «Дозволь бути поруч».
Я не одразу розумію суть його прохання.

— Джоні, я… не збираюся зникати. Ти завжди можеш на мене розраховувати, — кажу це тихо. Але чітко.

Далі дорогою ми майже не розмовляємо. Лише кілька фраз про Біллі і його рішення — та одна, єдина для мене: «Батько вірить у твої сили. Я також».

Ну звісно… Я б теж повірила, якби поруч було кому довіряти… особливо найцінніше…

В офісі закриваюся у кабінеті. На фоні останніх подій у мене розігралася мігрень. Прошу Елеонору нікого не впускати і одразу приймаю таблетку. Кілька годин спокою мене майже відновлюють. Але рівно о шістнадцятій у мої двері стукають, а через мить моя помічниця сповіщає про прибуття представників TitanWay.

Чорт! Ми ж на сьогодні не домовлялися!?

Але слідом...

Гаразд, якщо вже я у кріслі свого боса...

Іду в переговорну.

Ідеальний Влад… Майже компромісний вираз обличчя… Якби я не знала його, саме так і сприйняла б.

Цікаво, чи встиг “кротик” передати своєму босу останні файли VerraLine?

— Ми не домовлялися. — кажу чи не з порогу. Але крокую до свого крісла за цим столом.

— Так. — Він ковтає, руки тримає на столі.

Йому незручно? Аж не дивно…

— Але я вивчив зразки вашого сегмента, і мені дещо незрозуміло.

Підводжу на нього очі…

— У VerraLine своя формула… Мені потрібні всі досліди. Не лише на папері. І зразки матеріалу для досліджень. Я перевірю цей сегмент на щільність у своїй лабораторії.

Переводжу погляд на його блазня… і зустрічаю повне вдоволення.  

Ненависть? Хм, цікаво, чого б це? Не ті документи до рук дійшли?

Між нами кілька секунд тиші. А потім я не стримуюсь…

— Звісно. Перевіряй. Але не за рахунок моєї компанії, Владе.

Відкриваю теку і дістаю підготовлені до подібних заяв документи для підпису. Подаю їм.

Його компаньйон поправляє краватку, ніби вона його тисне, а погляд Влада темніє.

Не подобається моя гра? Ваші проблеми…

— Всі матеріали будуть доставлені за вказаною вами адресою сьогодні до двадцятої, — доводжу до відома. І геть не звертаю уваги на те, як чоловічі пальці стиснули кулькову ручку, а дві пари очей проткнули мене поглядом.

Але цей громилоподібний блазень ще більше провокує:

— Ми можемо обійтися без формальностей. У нас своя лабораторія.

Чорт, хоч би не зірватися!

— Ви — можете. Ми — ні. — Непомітно для них переводжу подих. І продовжую майже мирно: — Якщо вас не влаштовують зразки чи результати дослідів, ви можете використовувати свої. Але це не означає, що VerraLine працюватиме під вашим керівництвом. Наші компанії працюють над одним проєктом — ми партнери. А ви, замість того щоб співпрацювати, розводите дискусії на теми “твоє-моє”.

Зупиняю себе подумки: я близько до межі.

— І все-таки…

— Зовсім не “все-таки”! — Чорт, я таки вибухнула… — VerraLine має власника! І діятиме лише під власним керівництвом! Я не корюся, Владе.

Підводжуся різко. На двері не вказую — виходжу сама. Нехай допивають свою каву.

— Роні, проведеш наших компаньйонів до дверей.

До кінця дня перебуваю виключно у кабінеті. У голові все: Біллі… його квартира, у якій ми з Емі живемо… ще недавній “кріт”, про якого я так нічого й не дізналася… Джоні, який зараз поруч зі своїм батьком… А я тут, у компанії, в кабінеті Біллі, без світла… З рваною психікою і майже чистим розумом…

Сьогодні межа тріснула, а я показала себе справжню.

І зараз стою біля вікна, з поглядом у мільйонному місті… де темрява огорнула не тільки будинки, а й мою душу. Повітря за вікном просякнуте мрякою, як і моя впевненість у собі… Тримаю келих ігристого, яке не гріє… і не забирає з-перед очей ту реальність, у якій я опинилася…

Почуваюся так, ніби програла мільйони доларів — і в додачу себе…

Паскудно.

Але я не просто дала обіцянку собі та Джоні — на мене поклали великі надії. І тепер компанія моя. Тож… мушу тримати планку.

Зануритися в себе повністю не дають стрілки настінного годинника, якого раніше навіть не помічала, а зараз б’ють по нервах, мов кувалдою!..

Двадцять перша. А я не з Емі. Тут, в офісі, де звук порожнього приміщення звучить голосніше за робочий день…

Роблю ковток. А потім відчиняю вікно і вже готова вилити вміст у простір, як за спиною відчиняються двері… і в склі шибки я бачу його.

— Влад.