22

ІРИНА 

Цього не може бути. У мене версія лише одна: хтось грає на випередження, і справа не в мені! Чи… все-таки в мені? У мене надто багато запитань на одну відповідь.

Двері відчинені навстіж. У кабінеті троє чоловіків. Усі щось тихо шукають у моїх папках.

Підходжу. Намагаюся з останніх сил зображати впевненість.

Джоні обговорює умови, за яких компанія продовжуватиме своє існування і, заодно, співпрацю з TitanWay.

Не витримую.

— Джоні?

— Ірен. Все гаразд. Ми вже все вирішили. Компанії нічого не загрожує. Невидимка знайдений. У поліції.

Зрозуміло, що нічого не зрозуміло. Але…

Видихаю подумки.

І все-таки — невже Влад!?

У Джоні нічого не запитую. Йому можу вірити. Хоч і маю достатньо причин не довіряти особисте. Про Влада також мовчу: якщо це він, то Джоні скаже.

Іду до вікна. Беру з таці каву — її щойно принесла Елеонора — і подумки дякую Біллі за сина.

За чверть години люди з податкової залишають офіс, а я й досі стою, втупившись у безхмарний день, із розмитими думками про свого компаньйона.

Так, він ще той провокатор, але я все ще відмовляюся осягнути, що наш ворог — саме TitanWay.

— Так?.. Скоро будемо… — звучить за плечима голос Джоні. А потім я чую своє ім’я: — Ірен, поїхали. У нас обмаль часу.

Не запитую, але мій погляд потребує пояснень.

— Батькові вночі стало погано. Він хоче бачити тебе. 

Це все, що я чую. І наступну годину від нього теж жодного слова.

Біс!..

У лікарні мене просять одягнути халат, і ми йдемо в іншу палату.

Біллі лежить і зовсім не в тому стані, в якому я бачила його в понеділок.

— Джоні? — Я не впевнена, що зараз найкращий час для розмови.

Та Джоні обходить мене і подає Біллі чорну папку, а той одразу її впускає — папери разом із пластиком розсипаються по підлозі.

Чорт, це… зовсім погано!

— Ірен… ти головна.

Біллі марить? Де головна — в палаті, над медсестрами!?

Озираюся на сина свого боса, який тримається гідно, на відміну від мене. Можливо, я цього чоловіка й не настільки кохала — якщо взагалі мої почуття до нього можна так назвати — та зараз я зовсім не хочу його втрачати!

— Батько довірив тобі управління компанією. Тепер ти головна. "VerraLine" повністю під твоїм контролем, — каже мені Джоні, і збирає папери з підлоги. Видно, як він ховає погляд, у якому біль і розпач.

— Компанію? Мені?! — Ні, я не вірю. Це… надто не по його сценарію. Це нереально. Неправильний вчинок щодо сина!

— Так. Але я — власник. Відсоток акцій у мене більший. Сімдесят. Та керуєш ти. У тебе тридцять відсотків акцій і повна свобода дій.

— Біллі, але я вам ніхто. Я не претендую!

Чорт! У мене істерика. Майже. Але ж я дійсно не претендую! Мені ще самій потрібен керівник, аби не напартачити в три гори — і ще зверху!

Джоні підбирає листи з підлоги, а я… ніяк не повірю, що це відбувається насправді!

Відчуваю, як обличчям скотилася гаряча сльоза. Змахую її. Нагадую собі, що сентименти не допоможуть. І сідаю на ліжко поруч із босом.

У моїх руках знову тека з щойно зібраними Джоні паперами.

— Ірен… Леонардо допоможе. — Мова Біллі нечітка, але слова розібрати я можу. — Обережно з TitanWay…

Чорт, і це каже той, хто мав би забрати ще й те, що дав: квартиру в солідному районі і машину разом з водієм! Але немає за що забирати, бо я не зраджувала.

—Я хочу щоб ти одужав. Чуєш? Компанія твоя і твого сина. Я керуватиму, але тільки якщо ти будеш зі мною. Я згодна стати твоєю дружиною.

Що я морожу, в дідька!? Хоча... перед Джоні тільки так. 

— Ти… зробиш. — Він заплющує очі й відпускає мою долоню.

Чорт!

Ніяких сліз!