21

ІРИНА 
Ці два дні я б’юся з очевидним: Влад не збирається діяти спільно. А я…

Я — як риба в ополонці — постійно б’юся об лід, щоб лунку не затягнула крига… Постійно захищаюся, чорт!

А найголовніше — крота досі не виявлено. Хтось надто вміло й тихо діє. Документи зникають уночі, в різний час.

Біллі ще нічого не знає. Лише Джоні. Обіцяв допомогти вичислити. Мені ж дещо невтямки: навіщо невидимці минулорічні звіти? І цьогорічні поставки…

Чорт, хтось мутить гру, у якій я досі не можу знайти логіки! Все надто… неправильно!

Ставлю себе на місце конкурента — і все одно я сліпа.

У мої думки вривається Емі.

— Мамо, ну де ти? Я вже млинці заколотила!

Ловлю себе на тому, що надто сильно стиснула телефон у руці біля грудей. Щойно дзвонила Елеонора — доповіла, що хтось підібрав пароль до її пошти. Я вже подзвонила начальнику охорони. На камерах спостереження нікого, лише її комп’ютер засвітився о третій ночі.

Кріт працює дистанційно. Але ж ключ… він має знати ключ доступу!..

— Йду, — озиваюся до доньки.

Чорт, я навіть з нею, вдома, не можу розслабитися…

— Гаразд. Ти керуєш, — я залюбки знімаю із себе відповідальність. — Що мені робити?

— Різати м’ясо, моркву… — вона перераховує інгредієнти, які не входять у рецепт млинців, а я навіть не одразу це збагнула.

Киваю і виконую… Виявляється, це буде плов.

Телефон дзвонить у найневдаліший момент, коли наші пальці брудні від перемішування. Але Емі це лише забавляє — вона лякає мене і змушує відскочити від неї на два кроки…

Моя миша-веселунка першою хапає ґаджет і сповіщає, хто телефонує.

— Це Джоні! Вмикаю гучний!

— Ні. Я відповім. — Мию руки і забираю в неї телефон.

Відповідаю на дзвінок, зачинившись у своїй кімнаті.

— Ірен, батько просить тебе приїхати до нього в лікарню. — По голосу сина мого неофіційного чоловіка розумію, що він не в настрої. А це означає одне з двох: або Біллі вже донесли про крота в офісі і він вкрай незадоволений, або йому стало гірше. І краще б я помилялася в обох випадках.

Киваю, ніби він може це бачити. Але швидко знаходжу відповідь:

— Мені доведеться взяти з собою Емілію.

— Я побуду з нею.

Ну звісно… як я могла забути, що він завжди й залюбки знаходить причину побути з моєю донькою.

— Гаразд, — погоджуюся.

Він роз’єднує нас.

Але щось усередині не дає мені розслабитися. Я ніяк не зрозумію, що саме тримає мій нерв…

Пальці самі набирають Міру. І я ніби прокидаюся, коли чую голос подруги.

— Міро… привіт. — Я невпевнена. Подумки шукаю причину не сказати те, за чим телефоную. Та зрештою озвучую після довгої паузи: — Мені потрібна твоя допомога. Я без няні, а мені потрібно в лікарню до Біллі.

— Без проблем. Я зможу забрати Емі зі школи. І в усі наступні дні теж. А якщо хочеш, то працюватиму нянькою у тебе! — вона заходиться сміхом.

— Щось сталося?

— Так. — Її відповідь весела, але я чую істерику в голосі. — Мене звільнили. Я безробітна! Уявляєш? А все тому, що якась падлюка наплела дружині мого боса, нібито я з ним шашні кручу.

— Ох… — я в шоці. І цей шок виводить мене зі стану, в якому я була останні кілька днів. — Співчуваю. Я подумаю, чим можу тобі допомогти. А поки буду вдячна за допомогу з донькою. А знаєш… давай до нас просто зараз? Ми з Емі чекатимемо.

Міра приїздить за годину. З пакетом своїх улюблених смаколиків і червоним пійлом для дорослих дівчаток — тобто для нас.

Я почуваюся врятованою. Дивне полегшення в грудях. Навіть мозок ніби відтає…

Кілька годин ми проводимо в активному диско-вечорі — це як терапія, тільки для тіла. А потім Емі йде спати, а ми з Мірою сідаємо просто на підлогу біля дивана.

— Ти як? — І це питає Міра мене, а не навпаки.

— Я? — чомусь дивуюся.

— Дійшли компромісу із… конкурентом? — останнє слово вона виділяє інтонаційно.

— Ні. — Опускаю очі й дивлюся на свої руки… ніби на них є щось приховане. Або рішення. — Він тисне. Хоче повністю перейняти керування проєктом. Я дотримуюся умов. Війна, словом… — зітхаю.

— А що буде, якщо ти піддасися?

— Якщо Біллі дізнається, що «VerraLine» під Пахоменком… та ще й неофіційно… — замовкаю, залишаючи простір для ілюзій нам обом.

— У вас тендер. Він хоче керувати всім процесом…

— Так.

— А як таке взагалі можливо?

— Не знаю, Міро. Іноді мені здається, що йому просто принципово вказати мені місце. І це не стосується тендера чи навіть роботи.

— Але ти тримаєш марку.

— Так, — видихаю. І вперше вирішую здати крота. — Хтось тирить файли компанії. Уже третю ніч.

Вона свистить.

— Нічого собі… Ти думаєш, це Влад? Хоче підставити тебе?

— Хтось хоче підібратися до Біллі. Але це лише моя версія…

— Але цей «хтось» явно знає, що зараз ти на його місці.

— Я про це теж думала… — В голові знову кавардак. Хаос накриває, а рішень немає…

— Все. Годі про це. — Підіймаюся з підлоги першою. — Пробач, що навантажую тебе своїми проблемами.

— Але якщо це твій Пахоменко, то… він риє собі яму. Адже ти можеш здати його, і тоді до його контори завітає податкова, або…

— Ні. — рубаю її варіанти. — Я не месник. Я отримала чіткі інструкції і дотримуватимусь їх. Я не конкурентка. Я — партнер. А він хай як хоче. Мені головне знайти крота, щоб знати замовника.

— Теж вірно, — чую від подруги в спину. — Ірен...

Я зупиняюся. В її тоні зараз щось приховане і, здається, я здогадуюся про що вона хоче запитати.

—А ти не думала що станеться, якщо сказати йому про...

—Ні. Він не знав про неї. Емі лише моя донька. В нього є син. Досить.

Жодну з тем ми більше не продовжуємо.

Вранці почуваюся перезарядженою і навіть бадьорою. Дивно: хвилювання є, але все здається значно простішим, ніж раніше. В офіс вперше запізнююся — відвозила Міру з Емілією до школи. На моєму обличчі досі усмішка від їхньої ранкової «битви» за першість у ванній. Міра програла…