20

ІРИНА

Ранок вівторка нічим не кращий за понеділок. Достатньої віри в себе не додає ні прохолодна вода, ні гаряча кава. Той самий обов’язок перед компанією і Біллі.

Емі забираю від Міри о сьомій ранку й відвожу до школи. Моя малеча другу ніч підряд ночувала у подруги. Я розумію: обом не вистачає спілкування з рідними людьми, яких у жодної з нас немає...

— Мамо, я тебе дуже люблю! — моя крихітка ніби виправдовується.

— І я тебе люблю, донечко. Більше за життя, — шепочу їй на вушко і кілька довгих секунд тримаю в обіймах.
Ми прощаємося на порозі її закладу, звідки я їду до офісу.

Ще в коридорі прошу Елеонору принести мені каву й усі необхідні документи. Сідаю за комп’ютер, і перше, що відкриваю, — комерційна пошта. Далі… А далі — пусто.
Хтось отримав наживку, яку я залишила вчора. Отже… кріт працює вночі.

Відкидаюся на спинку крісла з думкою, що можуть бути «жучки». Думаю зібрати нараду. І одразу відкидаю ідею.
Влад колись навчив: не довіряй нікому.

Біс його візьми! Він знову в моїй голові...

— Ірен… — Елеонора ставить на стіл каву, поки я вдаю, що вивчаю щойно викладені переді мною документи. Хоча я їх і так знаю: сама складала ці акти.

— Так?

— Дозвольте сьогодні бути відсутньою на переговорах. У мене мама в лікарні.

Моя брова сама повзе вгору. Я про її матір чую вперше.

— Звісно… — проте одразу спохвачуюся. — Зроби окрему пошту. Не комерційну. Залишай документи там. І щоб доступ був лише у тебе та в мене.

Вона киває.

— Я дам вказівку Роні підготувати переговорну.

— Гаразд, — ледь киваю і відпускаю її поглядом.

До початку зустрічі залишається лічені хвилини і я ховаюся в паперах. Лише б не думати про минуле.

Та щойно стрілки зупиняються на десятій, як двері мого кабінету відчиняються без стуку, Роні сповіщає про прибуття компаньйонів.

Чорт. І чому ніхто з них не вирішив запізнитися!?

— Іду. Роні? — хлопець завмирає на пів кроці. — На майбутнє: стукай. І зроби всім каву.

Переводжу подих із думкою: якщо мій партнер мовчатиме, як учора, є ймовірність, що відносини між нашими компаніями будуть мирними і ніяких «випадків» не буде. Але я занадто добре знаю Влада.

"— Друже, ти не міг би поступитися? — Влад тримає мене за руку легко, лише кінчиками пальців. Але я відчуваю: якщо хоч трохи потягну на себе — він не відпустить.

— Тобі дорогою? Чи дівчиною? — відповідь хлопця перед нами змушує мене напружити плечі. Повітря вмить стає густим, мов гелій. Але Влад лише зухвало посміхається і провокує далі.

— Вона у тебе гарна. Але для початку — дорогою.

— Максе? — величезні очі красуні округлюються, і від її реакції мені стає холодно.

— Для початку?.. — а потім Макс звертається до мене: 
— А ти? Плануєш іти всередину чи залишитися назовні?

І мій погляд… божевільний: не в силі зупинитися на жодному з них.

— Гаразд. Накалив, згоден. Але я планую зі своєю дівчиною потрапити всередину. А ти зі своєю можеш залишитися тут. — У Влада посмішка не зникає. А черга до входу в клуб рухається швидше, ніж їхній діалог — до перемир’я.

— Вибачте, — кажу вголос те, що, сподіваюся, згладить гострі кути, якщо не ситуацію. — Ми просто хотіли познайомитись. Для компанії.

Макс заходиться сміхом перший, дівчина підтримує настрій свого хлопця, а Влад не відводить враженого погляду від мене…"

Тоді страх випередив здоровий глузд. Я не бажала їхньої сутички. Але то була перевірка — Влад провокував мене, а не Макса. Це я розумію зараз.

Переговорна пахне кавою, клацають ручки і тихо шелестить папір. Міміка кожного — натягнутий до ввічливості оскал.

Помилилася... Вочевидь, мир швидко не настане.

Що ж…

Займаю своє звичне місце, вітаючись. Кладу на стіл планшет і записник із ручкою, набираю повітря для розмови. Але мене обриває голос Влада ще на початку промови.

— Ірен, ви надто напружені сьогодні, — звучить фраза, яка в іншому випадку змусила б мене усміхнутися. Та не в цю мить.

Я повільно переводжу погляд на нього. Не можу розпізнати це іронія чи... щось інше?

— Це мій звичний вираз обличчя, містере Пахоменко.

— Вчора ти усміхалася. — Він переходить на українську, і в мене від цього кидає в жар…

— Вчора ти не ставив подібних запитань.

Дідько… це вже не просто війна. Це... надто особисто!

Він ледь нахиляється, але навіть від цього мало видимого руху мої кордони тріщать.

Паніка різко піднімається вгору й погрожує випитою кавою, а розум штовхає встати й відійти. Та я залишаюся непохитною — сиджу на стільці, мов приклеєна. І рівно кліпаю віями… не відводячи погляду.

Біс. Я не в його очах — я в його душі! Як і він зараз у моїй.

Але недовго. Влад першим відводить погляд. Я ж опускаю свій.

А вже за мить розумію, що в декого погіршився настрій. Фрази від «колеги» стріляють гостріше, ніж у день змагання за тендер. Влад демонструє силу і висуває претензії там, де можна було б довіритися…

Що ж… доведеться йому змиритися з тим, що нашу співпрацю ніхто не скасовував.

ВЛАД 
Вона щойно чітко дала зрозуміти, що не підкориться. Але ж я маю право на контроль її матеріалу? А скоро матиму і на нею саму, впевнений на всі сто.

— Якість відповідає заявленим стандартам? — Я спокійно беру до рук зразок. — Бо виглядає… занадто стабільно для цього сегмента.

Зараз мене не цікавлять стандарти. Мені важливо залишити її без відповіді.

— Виглядає так, бо її тестували. І не лише на папері. — Ірина відповідає чітко, без пауз. І навіть зосереджена на мені.

— Лабораторія витримає все, — злегка веду пальцем по поверхні. — Питання — як матеріал поводиться в полі.

— Саме в полі він і показав кращу зносостійкість, — вона одразу парирує. — На 12% вище за ваші «перевірені» варіанти.

Ні, сонечко, сьогодні процесом керуватиму я.

— Цифри люблять, коли їх правильно подають, —  піднімаю на неї погляд і відзначаю у її очах хижий блиск.