19.

ІРИНА

Чекаю, поки Елеонора покине мій кабінет, і ризикую набрати Біллі. Але вчасно зупиняюся. Не хочу бути причиною його поганого самопочуття.

Роблю «хід конем» — набираю постачальника з особистого номера і домовляюся на п’ятнадцять хвилин раніше часу, на що він одразу погоджується.

— На нашій зустрічі буде присутня третя сторона. — доводжу до відома.

— Конкурент?

Які всі кмітливі...

— Компаньйон, — моя відповідь.

Я могла б просто перенести зустріч! Але тоді я б уже програла: показала б що заслабка. Сильні — домовленості не скасовують.

Час до шістнадцятої летить дуже швидко. Та я в ньому почуваюся равликом, який не може зрушити з місця ні на йоту, бо наслідки можуть бути катастрофічними для мене.

У думках прокручую всі варіанти майбутніх перемовин, а зовні намагаюся тримати маску байдужості. І це тисне на мозок сильніше ніж будь коли до цього!

Біс із тобою, Владе! На якого чорта ти знову лізеш у мою голову, ніби маєш на це право?

Та найгірше… я злюся не лише через тендер. А через те, що всередині щось зрадницьки оживає, варто лише згадати його ім’я. А воно зараз усюди...

Постачальника зустрічаю сама. Ледь не з порогу офісу. Ще один ловелас жіночих душ і клоун із краваткою кольору стиглої вишні. Та нехай... мені лише зиск від його уваги і слини на підлозі.

Веду в переговорну. На ходу м’яко переходжу до справ, знаючи, що часу обмаль. Але варто нам опинитися в залі засідань, як Пахоменко зі своїм блазнем заходять слідом...

Я мало не втрачаю опору під ногами і думку з голови...

Без паузи вітаюся англійською і до двох чоловіків із TitanWay. Та відповіді не чекаю — продовжую.

Дідько, це... важко. Перед ним згодна лише мовчати і дивитися в підлогу, як тоді... коли він учив мене ходити з високо піднятою головою з думкою, що я ідеальна...

А тепер моє враження таке, ніби він прийшов приймати екзамен із бездоганного дефіле...

Не зупиняюся — слова складаються у фрази самі й, на моє благо, розумно лягають у речення...

Влад дивиться надто прискіпливо. Прямо в обличчя. Ніби чекає, коли зіб’юся, коли мова дасть тріщину... А я не можу себе зупинити й тримаю погляд виключно на постачальнику. Хоча думки… там, у минулому… частково...

"— Іро, може, досить боятися? — долоня Влада м’яко лягає на моє зап’ястя, пальці ковзають униз і переплітаються з моїми.

Моя реакція миттєва. Стискаю його пальці сильніше, ніж варто.

— Я не... — хочу сказати «не боюся», але вже пізно. Я себе видала.

— Тоді розправ плечі, легка усмішка і не звертай ні на кого уваги. Особливо на них. Ти не сама.

Киваю. Намагаюся зробити, як він каже. Але... у мене не виходить.

Влад зітхає.

— Окей. Тоді завтра я зустріну тебе після школи. Але є умова: ти будеш у сукні.

Зупиняюся посеред тротуару.

— Навіщо? — Зараз у моїх очах, мабуть, більше страху ніж мить тому...

— Не знаю. Просто хочу, щоб ти нікого не боялася. Твій страх діє мені на нерви. — Він усміхається. Відкрито. І дивиться мені у вічі... "

Відтоді я не один раз дійшла висновку: тоді мені пощастило, що саме він допоміг позбутися тих йолопів. Якби Влад ще допоміг мені здолати страх перед матір’ю… я б, мабуть, ніколи не почувалася комусь винною.

ВЛАД

— Ні. Ти не будеш її перебивати. 

— Ти даси їй відчути себе рівною?

— Вона й так рівна мені, Стасе. — Дивлюся на нього, але злюся на себе. Бо сьогодні маю мовчати. Лише спостерігати. Вивчити.

— Вона має відчути лише контроль, а не тиск. — Чорт, я знову брешу. І не тільки Стасу.

Але затриматись не вдається, до нас підходять і ведуть до переговорної.

Вітаюся. І перша думка про неї: мене вирішили провести, залишити поза грою. Хм... хитро, Іро.

Займаю крісло навпроти постачальника.

Я не перебиваю її. Навіть коли Стас натякає на можливість це зробити... Мені не потрібно її правити, не потрібно встрявати чи міняти умови, аби скинути вартість. Вона справляється сама. І навіть краще, ніж очікував... Я просто спостерігаю й роблю висновки...

Її гра у впевненість майже ідеальна, але я бачу більше. Помічаю, як вона ледь відводить погляд у мікропаузах, як стискає пальці під столом і як маскує хвилювання кроком, а легке тремтіння рук — професійним жестом...

Раніше Іра не вміла так різати. Не вміла тримати дистанцію, коли це потрібно. А зараз… зараз вона бездоганна.

А ще я бачу погляд старого бовдура на неї... і її ввічливу усмішку у відповідь.

Ревную, дідько...

— Кхм. — У Стаса закінчується терпіння, а я... дивився б вічність. Але...

— Ірен, — спокійно піднімаю на неї очі, ніби просто уточнюю деталь. — ми закладаємо в цю пропозицію повний обсяг ризиків… чи це лише обережність перед новим партнером?

— Це не обережність, — вона знову витримує мій погляд. Як у день отримання тендеру. — Це контроль.

Ледь нахиляє голову... пояснює.

— ...Ми працюємо з матеріалом, де помилка коштує дорожче за відсотки в кошторисі. Я закладаю не страх — я закладаю результат.

Ну звісно...

Краєм ока бачу, як Стас облизує губи — він готувався до більшої сутички, та я перепрошую в обох сторін і забираю його з переговорної. На сьогодні вистачить.

Йду до автівки не зупиняючись. В голові колишня Іра. Лювлю себе на думці, що я бажаю її. Вже. Зараз. Та замість її голосу, я чую свого заступника.

— Ти міг би просто сказати, що ти не просто партнер! — шипить він.

— Стасе. Я міг би просто отримати по носі. Бо ти далі діалогів не січеш. Вона не міс Мері з ботоксом замість мозку. Вона вміє думати! 

Чорт, мене це виводить із себе. Я не думав, що мене так накриє.

— Завтра — нова зустріч. І вестиму я, — не знаю, навіщо це сказав. Мабуть, щоб нагадати собі, хто тут керівник...

Початок нового дня застав мене на робочому місці — у кабінеті. Щойно приїхав. Стас теж тут.

— Я підготувався, — він кладе переді мною теку.