18

ІРИНА

Перевдягаюся у брючний костюм дуже швидко. Джоні й Елеонора чекають у передпокої. Але я мушу поїхати до Біллі.

Жахи кучкуються зі спогадами й думками: Біллі не пробачить, вишвирне мене з компанії — сьогодні; передасть правління сину — і той мене вишвирне; зробить своєю доглядальницею, і я сама вишвирнуся… хочу я того чи ні.

"— Ірен, я пропоную тобі стати моєю дружиною. — Біллі стоїть у дверях кабінету.

Озираюся, ніби за мною ще одна Ірен. Але там — вікно… і ніч.

Безглуздо виглядаю, мабуть.

— У мене донька. Маленька. Їй потрібна мама. — кажу винуватим голосом.

— І батько. А мені — розумна дружина. А ти — гарний спеціаліст.

Мовчу. Чоловіка не бачила давно, а тих, хто поруч, не підпускаю ближче ніж на милю. На відміну від нього, розумного красеня із сірими очима й спортивною статурою. І це в його сорок сім. Без дружини. Але з сином. Двадцятип’ятирічним.

— Ти надто довго мовчиш. — Підходить, розвертає до себе крісло разом зі мною й нависає, дивлячись просто в зіниці, перекривши шлях до втечі. — Сприймаю це як згоду.

— Я… — хочу сказати, що проти. Чи… не проти? Він надто близько, його парфум обволікає, заспокоює…

Чорт, мій язик занімів.

— Не відповідай. Можеш подумати. Я не примушую. Але… хочу щомиті, коли бачу тебе поряд.

Він чекає поцілунку: його губи надто близько…"

Я тоді поцілувала. Вперше сама. З власної волі. Після Влада. І жодного разу не пошкодувала.

Досі.

Але не зараз.

Він старший у рази, та я тоді про це не думала. Як і про те, що скаже його син. Джоні тримає дистанцію, але щоразу намагається бути ближче. Втім, мислить тверезо — і це головне. Завжди поважав вибір батька. Здається.

Виходжу до них, забувши начепити маску непідступної леді — і це помічають.

— Усе гаразд? — чую від «пасинка».

— Так. — Ледь киваю, насилу зібравшись.

Відганяю страхи. Але готуюся до найгіршого.

Сідаю в машину до Джоні. Ерні відпускаю до обіду, Елеонора їде до офісу з розпорядженнями…

Біллі лежить у палаті. До нього підключені дроти й трубки. На моніторі рухається кардіограма. Запах медикаментів паморочить, але водночас протвережує: думки стають на свої місця.

— Ірен… — нечітко.

Ліва частина його обличчя не рухається. Це погано.

Підходжу й сідаю поруч на ліжко.

Бере мене за руку, стискає. Сила є — отже, йде на поправку.

— Це правда? — уточнює: — «TitanWay».

Ховаю погляд. Зараз перед ним важко тримати оборону. Але мій голос рівний.

— Так. Рішення прийняв голова комітету. Я не могла його оскаржити.

Біллі киває.

— Мені потрібно, щоб компанія діяла чітко за інструкціями. І щоб ти… — він затихає, переводячи подих, — …тримала дистанцію.

Я це знаю. Та мовчки слухаю далі.

— «TitanWay» не люблять рамок. Провокують… створюють ситуації… — Він говорить про Влада щось нове. Але почерк той самий — Влад Пахоменко. Той, хто колись змусив мене відчути себе сильною... 

"— Ходімо. — Влад бере мене за руку.

Куди — не питаю. Але боюся, бо він веде мене туди, де густа крона кущів не пропускає навіть сонячного променя.

— Тобі не цікаво, куди ми йдемо? — Він повертає до мене голову, але не збавляє темпу.

Я лише зиркаю в бік, куди ніколи б ні з ким не пішла.

— Іро. Ти можеш зараз впевнено сказати, що довіряєш мені?

Він… провокує?

— Ні. Вибач. — Випалюю на видиху.

Ми зупиняємося одразу після моїх слів. За кілька кроків до вузької, витоптаної тваринами стежки.

— Тоді чому пішла?

Його погляд проникливий, гострий, як лазер, що шукає ціль.

— Іро, ти мала б зупинити мене ще до того, як я потягнув тебе сюди…

Він сканує. А я… Мені просто соромно.

— Ірино… — Він знову розвертає мене, і ми прямуємо назад до озера, де залишили плед і сухарі для качок. — Ти маєш навчитися відмовляти кожному. Неважливо, хто перед тобою. Ти маєш захищати себе. Не думати, що станеться з кимось потім. Думати лише про себе — зараз. І не мовчи. Навіть коли немає що сказати, ти маєш продовжувати говорити. Зокрема — на свій захист. Спробуй.

Після слова «спробуй» мене попускає. Я… здається, розумію, що він мав на увазі — хотів побачити мою реакцію, а її не було.

— Якщо ти мене не відпустиш зараз…

— Ні. — перебиває. — Ніколи не погрожуй, якщо не впевнена, що виконаєш. Давай вибір.

— Якщо…

Та він знову перебиває.

— Ні. Жодних «якщо». Дай зрозуміти, що буде «після». Якщо не можеш цього передбачити — став питання.
Я спантеличена…

— Які?

— А які б ти поставила?

Чорт! Він сміється з мене. Одними очима, але!..

Я різко смикаю руку. Хочу піти від цього пихатого мажора, та… він мене не зупиняє.

І саме тому я зупиняюся сама, усвідомивши, що це був урок по самообороні. Безцінний для мене... "

Відчуваю, як зводжу брови. Але погляд Біллі стає ще уважнішим, а слова проникають глибоко в свідомість.

Словом, лекція затягнулася більш ніж на пів години, і врешті медсестри попросили мене залишити хворого в спокої.

Видихаю… Я думала, що все буде набагато гірше. Тепер із явним полегшенням виходжу з будинку білих палат.

Коліна не тремтять, зате в голові знову вінегрет. І шлунок нагадує: ей, тут була лише кава!

Джоні везе мене до офісу. Та дорогою я не з ним — відповідаю на дзвінок від Міри й розмовляю українською з Емі. Вони сьогодні планують іти в парк годувати голубів, а я… працювати в скляному монстрі «VerraLine».

— Батько призначив тебе головною. — каже припаркувавшись.

— Так. — Моя коротка відповідь не холодна. Я дійсно йому співчуваю.

— Зроби все, як він просить. Не ведися ні на які компроміси чи компромати. Усе — через папери, з підписом, гаразд?