16

ВЛАД
 

Відкриваю папку. Перше фото — її.

Затримую погляд довше, ніж потрібно. Не тому, що не впізнаю, навпаки...

Вона змінила прізвище. Ірен Вастро... генеральний директор "VerraLine"...

Дивлюся на неї кілька секунд. На прізвище, яке вже сьогодні встигло вибити з мене більше, ніж будь-який контракт за останні роки.

Аж смішно.

Ще кілька років тому мені б вистачило одного прізвища, щоб розкласти людину по пунктах. Слабкі місця. Вартість. Рішення. З нею — інакше.

Переводжу погляд на Стаса.

— Тут все?

— Максимум із відкритих джерел. І… дещо глибше, — кладе пальці на тонку теку. — Але треба час.

— Часу в нас немає.

Швидко перегортаю досьє її компанії. Сухі факти. Компанія, контракти, ріст, партнери...

Вона не просто вийшла на цей рівень. Вона його вигризла. Я більш ніж упевнений в цьому.

— Отже, ти більше не ховаєшся… — тихо, собі.

Закриваю папку. І звертаюся вже до Стаса:

— Слухай уважно. Повторювати не буду.

Двлюся на свого помічника і даю розпорядження, яке не дав би, була б на її місці інша. Але...

— Перше. Замовник. Мені потрібен повний розклад по всіх, хто має доступ до рішення. Не тільки комісія. Помічники. Юристи. Навіть ті, хто носить їм каву.

— А не пізно...

— Не пізно. — піднімаю на нього погляд. — Мені потрібні не імена. Мені потрібні важелі. Хто з них бере. Хто боїться. Хто залежний...  Друге... Ми не валимо "VerraLine".

Бачу, як у нього змінюється вираз обличчя.

— Тоді що?..

— Ми залишаємо все як є, — підходжу ближче. — Ми забираємо контроль.

Я бачу його шок і мовчазний спротив. Але я вже вирішив. І діятиму за своїм планом. А я не збираюся її знищувати. Я тільки вкажу хто такі "TitanWay". І не для того щоб боялися. 

— Контроль, який не прописаний у договорі. — він вміє думати.

—Так.

І поки він мовчить, я продовжую.

Наказую переглянути технічну частину тендеру. Усе, що залежить від координації — строки, погодження, логістика — все має йти через нас.

— ...Це спільний проєкт. І ми станемо для них тими, без кого це виконання не рухається.

— Але... Вони не новачки, Владе.

Обходжу стіл. Зупиняюся ближче. Ігнорую його.

— І жодного тиску на них напряму, Стасе. Ти чуєш? Навіть через підрядників. Особливо через підрядників! — дивлюся прямо. — Я не хочу, щоб вона шукала ворога.

— Ти думаєш, вона не шукатиме його?

Я ледь посміхаюся. Зараз почуваю себе одержимим. Але... я маю нагадати їй. Маю вказати що я тут. Поруч. І все контролюю. 

— Буде... — недовгу паузу рве його зітхання. Але моє рішення остаточне. — Але не там, де потрібно.

—Навіщо тобі все це? Ти ж можеш просто поїхати до неї і все особисте вирішити без тиску.

Я дивлюся у вікно на темне місто.  В голові: "тому, що вона думає, що грає на рівних." Але
мовчу. Як вона колись...

— Я хочу подивитися… як довго вона думатиме що сильніша за мене. Хочу бачити її силу.

Стас вражений. Але мені байдуже.

— І ще одне. Зроби так, щоб усі ключові зустрічі проходили особисто. Я хочу бачити, як вона реагує.

Брешу. Йому. Бо я хочу бачити її насамперед. А не її реакцію на мене...

— А якщо вона почне тиснути?

— Не відповідати. Дати їй простір зробити помилку.

— А якщо не зробить? Ти думав про бездоганну гру з її сторони? Чи ти вмієш лише про себе...

— Зробить! Стасе...

Він виходить. А я залишаюся сам. З відчуттям, яке мені зовсім не подобається. Але з розумінням себе.

Я не хочу виграти цей тендер. Я хочу виграти її.