15

ВЛАД 

— Владе, ти ж сам казав, що нам необхідний цей тендер! І ця "VerraLine" тільки псує тобі плани! — Стас нервує. Надто нервує. Він уже пів години міряє кроками мій кабінет. А я й досі у спогадах… про неї. Про нас колишніх. Ніби в минулому є рішення. Ніби від того щось зміниться…

— Та вони повністю перетасували нам усі карти! І тепер…

— Замри. — кажу. Ні. Наказую.

Його метушня вже дірку в голові пробила.

— Що?! — шокований.

— Нічого. Ти порушив субординацію. Не мав права підходити до неї без мого відома. Ти не попередив мене. І це вже вдруге…

— Я тільки намагався…

— І не повинен був пропонувати їй гроші таким примітивним способом. Ще й у кабіні ліфта. І зараз не маєш права вказувати, як мені діяти в цій ситуації. Бо її я знаю як ніхто. А ти навіть не уявляєш, з ким маєш справу, Стасе.

Я злий. Надто, щоб терпіти його нерви. І хочу, як ніколи, побачити її знову. Та, завдяки Стасу, не побачу. А тендер… мав бути нашим. Але.

— Владе, ти хоч розумієш, що співпрацювати з жінкою — це як бути під її каблуком?

— У "VerraLine" є власник. А серед представників і в нас є жінки. — не натякаю. Просто хочу, щоб він замовк. — Збери інформацію про її компанію. Усе, що можна і не можна, я маю знати до кінця доби.

— Вихідних.

— Доби, Стасе. — тисну поглядом.

Він єдиний, хто знає мене всі ці десять… чи більше років. Може не встигнути. Але виконає. Я більш ніж упевнений.

— І жодних самовільних дій.

Стас іде, невдоволений моїм наказом. А я залишаюся за столом. Проте майже одразу підводжуся. Підходжу до вікна, де сіре небо накрило безкрає місто…

"Ми в кав’ярні. Я не запрошував — вона сама підійшла. Тихо. Ззаду. Мабуть, не думала, що я помічу. А я помітив. І навмисне не реагував. Хотів, щоб вона заговорила першою.

— Займай місце. — киваю в бік невеликого залу, де аромат обсмажених кавових зерен наповнює повітря... — Тобі чаю чи кави?

— Кави, — тихо випалює.

Ого... Ми навіть заговорили?..

Йду по каву. Бариста — мій одногрупник. Наливає, як собі, а бере — як з нікого нічого. Ще й знущається: малює молочні сердечка.

— Гарненька. — підморгує.

— Ага. — мовчу, що сама причепилася… як реп’ях. Лише озираюся.

— Знову втікала?.. — питаю, коли сідаю навпроти, розставляю чашки.

Спершу киває. Потім одразу заперечує. Мовчки.

Я не здогадуюсь. Не вигадую. Просто починаю повчати. Як мале дівча, яке ще не вміє, але хоче говорити.

— Тебе ніхто не зрозуміє, якщо будеш мовчати…

Реакція — почервонілі вуха й щоки.

Шумно видихаю.

— Таким, як вони, зручно, щоб ти була німою… — дивлюся, як ховає голову в плечі. Ще більше тиснеться в куток. — І боялася всіх і всього.

Чую тихе клацання під столом.

— Нігті поламаєш.

Пауза. Як перед бурею.

— Пий каву. Вона смачна, поки тепла.

Бачу, що їй незручно. Але киває. І не п’є…"

Тоді я вперше запропонував їй зустрітися ще раз. Наступного дня. У парку.
І вона прийшла… але з кавою для мене… і чаєм для себе…

— Mister Vlad… — я й не зчувся, як за спиною стукнули двері, і в кабінет зайшла секретарка.

— Там ваша дружина, — повідомляє англійською.

О. Прокинулася. Мабуть, бабло закінчилося.

Даю розпорядження впустити. Без мого дозволу сюди навіть муха не залетить… уже як рік. І вона не виняток.

Розмова з останньою колишньою не затягується: я мовчки дістаю з гаманця зелені купюри й кидаю перед нею на стіл. Ненавиджу її ниття… і погрози забрати сина. Я й так знаю, що він не мій.
Коли її кроки стихають, я зачиняюся в кабінеті. Наливаю бурштинову рідину у склянку і до пізньої ночі перебираю в голові картинки минулого…

"— То як тебе звати, скажеш? — даю їй шмат булки для двох пернатих.

Бере. І дивиться на мене. Майже відкрито.

— Іра, — тихо відповідає.

Киваю. Переводжу погляд на качок.

— Розкажеш щось про себе?

Мені не потрібно дивитися, щоб зрозуміти — вона мотає головою.

— Немає що.

— Тоді слухатимеш ти. Про моє нудне життя…"

Я просто намагався тоді її розговорити… несвідомо, мабуть. Хотів показати, що зі мною може бути… спокійно. Безпечно.

Ірина боялася всіх без винятку. І постійно хапала за руку, як дитина. А ще… вона завжди підходила тихо. Була непомітною для когось. Але не для мене.

"Я щойно з коледжу. Морально виснажений — здавав фах у старого придурка. З галявини навпроти — крик. Дитячий.

Видихаю.
Опускаю погляд і… Ірина скраю на лавці.

Каспер відпочиває.

Прокашлююсь. Скошую на неї очі.

— Я збирався в кав’ярню. Ти зі мною?

Вона боязко мотає головою.

Угу.

Зістрибую на землю.

— Тоді… ходімо. — обіймаю її за плечі ззаду… і відчуваю, як вона вся стискається. І тремтить.

— Це в тебе така реакція на всіх, хто поруч?

Рук не прибираю. Даю час звикнути.

Киває, мотає… а потім ще й дивиться на мою руку.

— Іро… ти — гарна дівчина. Яскрава. Тебе видно, розумієш? І видно твої реакції. Я не хотів би, щоб ти мене боялася. До того ж, дівчат не ображаю. А ти ще й неповнолітня, так?

— Я н-не боюся. Тебе, — ледве чутно.

І я чомусь вірю.

— То що тоді?.. Закохалася?

Чорт. Я щойно відпустив сарказм…

— Ні! — різко. Вперше. І сором… у її очах.

— Тільки не тікай. Бо іншого шансу в тебе не буде.

Вона завмирає. Але повертає мені погляд із німим питанням…"

Я тоді грався. З її страхом. З її щирістю. З тим, як вона ковтала мої слова, ніби вони щось для неї важили.

Мені подобалося дивитися, як вона вагається. Як бореться із собою. Як усе одно залишається. І, чорт забирай, я був упевнений, що контролюю її. І себе.