14

ІРИНА 

— Додому. — Даю розпорядження, щойно сівши в авто.

Відкидаюся на спинку сидіння. Відчуваю, як по спині стікає крапля поту. Хочу в душ. А краще — ванну. Розм’якнути. Щоб, як та медуза на гарячому піску, але без наслідків.

У голові — майбутня конференція. Без неї ніяк — вона має відбутися стовідсотково. І нарада.

Можливо.

Я знову нервую. Думки — хаос. Відчуваю, що моє і так неспокійне життя накриває мідним тазом…

До останньої неділі воно було розписане похвилинно. У ньому не було місця нікому, хто не має відношення до компанії. Хіба що Емі. І Міри — дівчини, з якою ми разом летіли до Канади й познайомилися завдяки моїй малечі, а тут ділили кімнату перший місяць, поки я не влаштувалася в компанію "VerraLine". А далі… затягнуло. Гроші були пристойні, і я щодня рахувала їх подумки. І досі рахую…

Зустрічі, контракти, переговори… і багато цифр, про які не кожному варто знати. Пізні повернення додому і зовсім мало часу на доньку. Емі росла з няньками, інколи її забирала до себе Міра.

Одного разу я вилетіла з життя компанії. Всього на день. Не вийшла на роботу через хворобу доньки… Тоді бос особисто приїхав до мене додому. Біллі викликав одну зі своїх секретарок і дав їй розпорядження бути з дитиною, поки я триматиму для нього планшет перед компаньйонами. А ввечері...

Він зробив мені пропозицію. Та я… відмовила. Хотіла залишатися незалежною. Гордою. Такою, як мене вчив бути Влад… І я залишалася нею — холодною, самовпевненою помічницею… у надії повернути минуле… До минулого літа. Далі — я стала його. Не тінню, ні — правою рукою в бізнесі і коханкою поза ним. Хоча правильніше було б сказати — єдиною та незамінною…

І сьогоднішній тендер я мала виграти, щоб довести свою вартість не лише компанії, а й чоловіку, який у мені бачив потенціал.

Проте я його не втратила.

Влад хоч і вніс корективи у цілі VerraLine, та я не дозволю йому влізти й у моє життя. Наша співпраця буде на рівних умовах, виставлених комітетом. Дорога будуватиметься. Але не шлях до минулого… Не до наших сердець. Я навчилася ховати свої почуття, тож навчуся і не бачити його перед собою.

Впевнена.

Маю на те надію.

Автівка м’яко зупиняється під будинком на парковці.

— Ерні, завтра ти вільний. Чекаю в понеділок. — кажу своєму водію і виходжу з авто.

На порозі квартири мене зустрічає Емі. Кидається на шию і міцно обіймає, шепочучи, як вона за мною скучила…

— Я теж за тобою скучила, донечко, — відповідаю з таким самим запалом, притискаючи її до себе.

Потім знімаю пальто, туфлі, залишаю сумочку та йду слідом за донькою.

Відмічаю поглядом, що в квартирі все так, як я і залишила: брудні туфлі — біля тумби в коридорі; плащ — на спинці стільця біля шафи; немита чашка від кави у раковині, зіжмакана серветка на столі посеред вітальні… І немита тарілка після… піци? Цього я не замовляла і не їла вже більше пів року.

Роблю вигляд, що не бачу, як Беатріс спохвачується і прибирає залишки їжі після себе. Але мій висновок однозначний: міняти няню. До її обов’язків не входить прибирання, лише заняття з донькою і супровід до школи, але навіть із цим вона справляється абияк…

Відпускаю Беатріс, коротко пояснивши причину її звільнення. Вона йде. А ми з Емі йдемо перевдягатися у зручний домашній одяг і готувати вечерю, яку хоче вона — запіканку з пасти і куркою.

Через пів години невловимий аромат лине разом з Емі до столу у вітальні, де ми дивимося її улюблені мультики, їмо запіканку і запиваємо апельсиновим соком. Ось де життя розмірене і без напруги — у цих стінах, подарованих нам Біллі…

Годину безтурботного релаксу змінює не менш приємна справа: ванна з піною, після якої ми ще трохи ніжимося в обіймах одна одної, розмовляємо, як у кого пройшов день, і мріємо про спільне завтра у моїй спальні…

— Ми поїдемо в Дісней влітку, як ти обіцяла? — донька тулиться до мене щічкою, і ці неймовірні відчуття материнства роблять мене вразливою.

— Поїдемо, — обіцяю.

— У Францію?

— Угу, — киваю. — У Францію.

— Без дядечка Біллі? — А це вона про мого боса.

— А ти як хочеш? Без нього чи з ним?

— Хочу лише з тобою… і Мірою.

— Тоді так і зробимо, — обіймаю її міцніше.

Та малеча спохвачується і біжить у свою кімнату, звідки приносить мені новий малюнок.

— Мамо, поглянь, що я тобі намалювала.

Емі усміхається мені — і ця усмішка… з двома маленькими ямочками на її щічках… 

Чорт! 

"Ми біля озера.  

—То як тебе звати? — Він усміхається мені. 

Я обережно підіймаю погляд. І вперше довше ніж на мить затримую його на ньому.

На його обличчі дві ямочки... від справжньості яких затьмарює розум.

Мовчу. І боюся своїх відчуттів поруч з ним. Чи до нього...

—Мене Влад. — Він зосереджено розглядає мене. Ніби вперше.

—У тебе ж є ім'я? Чи ти в нас безіменна? — він насміхається?

Киваю. Але слова витиснути з себе все ще не можу.

Десь недалеко крякнула качка.

Влад усміхається ширше. І киває в сторону озера.

— Давай свій рюкзак.

Він не питаючи дозволу знімає з мого плеча рюкзак і першим ступає ближче до води.

—Качок годувати будеш? — усмішка з його лиця не сходить.

У відповідь киваю. Як і завжди. А він хитає головою на моє мовчання. В руках тримає булку. Але ломає її і половину дає мені.

Ми годуємо качок. І мій ляк зникає разом із хвилюванням. Вперше, поруч з ним..."

Та голос доньки мов із вакууму витягає мене зі споминів...

—Мамо тобі не подобається? — Її ямочки зникають, а разом з ними і образ Влада.

Я знову обіймаю її і запевняю що техніка значно покращилася. Уроки дійсно пішли їй на користь.

Донька лягає спати у моє ліжко. Я часто компенсую їй заборгований час спільним сном. Він обом нам йде на користь...

А сама йду у ванну... набулькавши собі у келих червоного. Таке буває вкрай рідко, але сьогодні саме цей день: не просто релакснути на повну, а й забути все пережите...