13

ІРИНА

— Офіс, — кажу своєму водієві. 

Автівка одразу рушає з місця. Як і мої думки... от тільки не в майбутнє, а в минуле...

"— Гей, Ірко! Ти куди?

— Додому, — відповідаю звично тихо однокласниці. 

Сьогодні — через парк.

 Востаннє дивлюся в сторону школи. Ті йолопи драяли спортзал, тож, можливо, вдасться не потрапити їм на очі. Та щойно я відходжу від головної алеї, як позаду чую свист…

Спину вмить покриває холодний піт. 

Не озираюся. Знаю — це Тимур, друг Толіка. Як же вони дістали!

Долоні пітніють, ноги самі набирають темп. Я намагаюся швидко збагнути, що робити, коли очі знаходять чоловічу постать навпроти — за кущами, на спинці лавки, здається.

Той самий? Навіть якщо ні — попрошу допомоги. Можливо. А може, просто посиджу поруч… поки ті придурки зникнуть.

Чорт, варто було не економити на проїзді! А тепер змушена труситися...

Пришвидшую крок… Він.

Хлопець, який врятував мене кілька днів тому, справді сидить на спинці лавки — у навушниках. Він точно нічого не почує, навіть якщо я кричатиму. Музику з його навушників чути надто добре…

Сідаю скраю, поруч. Але не близько. Дивлюся виключно собі під ноги і благаю невидимі сили, аби ті йолопи зникли з лиця землі... А ще, соромно глянути йому в обличчя. Взагалі боюся підвести на нього очі.

Кілька днів тому я вже підходила до нього, коли він сидів біля озера. Тоді він знову проводив мене додому — хоча причин не було...

Він старший. І розумніший. Навіть за решту своїх однолітків. Хоч і трохи різкий…

— Ну, привіт.

Здригаюся. Він же був у навушниках і дивився в телефон. Думала — не помітить. А зараз скручує дроти й ховає їх у кишеню джинсової куртки.

Згадую, що я так і не віддала йому джинсовку… і зараз навіть не в ній. Забула.

Серце збивається на важкий ритм. Думки — в хаосі. Відчуваю, як кусаю губу, коли на язиці з’являється присмак металу. 

Зупиняю себе. Між тим — киваю. Слова разом із язиком знову прилипли до піднебіння… Поруч із ним ніби й не повинно бути страшно, але хвилювання все одно тисне на нерви.

Опускаю погляд на траву. Він відверто дивиться на мене, відчуваю це краєм ока. Потім озирається. І знову дивиться… на мене... довго… Аж мої вуха починають палати.

Біс, я знову несвідомо гризу губу — крапля металу нагадує про мої нерви.

— Що, знову натрапила на своїх фанатів? — у його голосі звучить іронія. Так говорить наша математичка: зверхньо з усіма й лише іноді додає крихту жарту.

Не визнаю. Але…

Киваю ледь помітно.

Він шумно видихає й піднімає погляд до неба.

Чорт, здається, плани в нього були інші…

Стискаю кулаки й опускаю голову, коли він зістрибує на землю і робить кілька кроків від мене.

— Ходімо. Проведу.

Це він… мені?

— Як знав, що доведеться попелюшку рятувати, — бурмоче собі під ніс. Але так, щоб я почула. І ще й із усмішкою… "

—Ms. — Голос водія вириває мене з далекого минулого.  А телефонний дзвінок з кишені сумочки сповіщає мене, що це Емі.

— Так, донечко? — відповідаю українсько. З дитям спілкуюся тільки рідною мовою.

У дзеркалі ловлю погляд Ерні. Він місцевий, української не знає — і це мені на руку. Можу говорити вільно, не думаючи про репутацію.

— Мам, а ти скоро будеш удома? Беатріс каже що ти сьогодні дуже зайнята і приїдеш близько півночі. А я б хотіла, щоб ти мені почитала на ніч казку. Ну будь лаааска… — голос донечки надто плаксивий. Схоже, нянька знову їй щось забороняла. Треба її змінити.

— Сьогодні буду вчасно. Обіцяю. І завтра ми з тобою поїдемо на атракціони. Вдвох. Хочеш? — Маю перемкнути свою увагу з Влада хоча б таким методом. Я вже навчилася в ній не бачити її батька. Проте це не завжди виходить...

— Дякую, мам… — пошепки. І тільки зараз я чую на фоні її голосу шум води — отже, Беатріс таки забороняла їй дзвонити. — До зустрічі.

— До зустрічі, люба. — я коротко всміхаюся, хоч Емі цього й не бачить...

 У офісі робота кипить: шелест паперів та клацання комп’ютерних клавіатур, що ріже слух; телефонні дзвінки — я навіть на кілька секунд затримуюся, аби почути відповіді на них однієї з секретарок; і крізь усе це до мене доходять аромати свіжої кави.

Згадую, що сьогодні так і не випила свою — у кав’ярні з Владом.

— Роні, зробіть мені каву, будь ласка.

Він киває, а я йду далі — не зупиняючись — у свій ненависний кабінет. Єдине місце, де почуваюся захищеною від людського осуду.

Перше, що роблю — ковтаю пігулку від нервів. Чи для заспокоєння нервів… Не знаю як правильно. Та й неважливо.

Сідаю за стіл, вмикаю комп’ютер і намагаюся поринути в роботу.

Але не виходить. Схоже, Влад таки оселився в моїй голові.

Чорт. Ця зустріч перевершила всі мої очікування від цього дня!

Підводжуся й кілька разів міряю кабінет кроками, змушуючи себе думати про справи компанії, а не про минуле... І лише потім мені вдається зосередитися на цифрах.

До шостої залишається рівно дві години. Помічниця приходить за годину до мого від’їзду додому. Не питаю, де вона була. Зараз це не має значення.

— Елеоноро, мене завтра не буде. Можете взяти вихідний. Але на понеділок має бути готовий чіткий план співпраці з «TitanWay». О восьмій чекатиму.

— Так. — Вона невпевнена. Я це бачу одразу.

Піднімаю на неї погляд.

— Щось сталося? — Не цікавлюся. Просто фіксую.

— Містер Стас із «TitanWay» просить зустрічі з вами. — Її погляд ковзає до мого плеча, але не наобличчя.

— Я подумаю. — Я не обіцяю. І не відмовляю. Лише як факт.

Розвертаюся, одягаю пальто і мені байдуже, що вона хоче щось додати. Я йду. Більше ні на що не відволікаючись.