12

ІРИНА

Прямую до ліфтів. Але звертаю до туалету. Мені потрібна хвилина. Для себе. Щоб видихнути.

Усамітнююся на кришці унітазу. Заплющую очі і…

Дідько, мене не покидає минуле! Я бачу його холодний погляд навіть тут, де мала б відчувати лише полегшення…

Я — майже виграла. Майже. Якби не він — хлопець із минулого.

Я майже отримала омріяний тендер… і так… лоханулася.

Не дізнатися свого конкурента. Не впізнати стиль гри за попередніми тендерами… Не побачити очевидного…

Чорт, я не мала бути такою впевненою в собі! Недосконалою! Я повинна була навести довідки про боса TitanWay ще у першому раунді цієї довбаної гри!..
І він мав знати, хто я.

Але не знав. Це було видно по його очах…

Отже, лоханулася не лише я. У нас обох завищена самооцінка, і ми обоє були надто впевнені у своїх силах. І якби не голова комітету… зі своїм рішенням…
Я б провалила цей тендер... Однозначно. Влад був би першим. А я була б не тут…

Чиїсь каблуки зовні розривають ланцюг моїх думок.

Чекаю ще кілька секунд і спускаю воду. Виходжу. Біля умивальників мию руки. Хотілося б ще пару хвилин звичайної тиші. Але…

— "Congratulations, Miss Iren. You came very close to winning the bid." (Вітаю, Міс Ірен. Ви були дуже близькі до перемоги в тендері.) — якась із асистенток.

— "Thank you." (Дякую.) — В думках: «була». І це дійсно так. Якби не Влад. І якби підготувалася завчасно краще.

Але зараз це вже не має значення. Я маю половину обов’язків і відповідальна за них.

Виходжу з туалету. Тепер уже точно до ліфтів.

— Miss Iren?

Не знаю, хто він. Здається, бачила його в команді TitanWay.

Не хочу відповідати. Не хочу жодних розмов і коментарів. Але мушу бути взаємною. Бізнес не терпить самовпевнених бовдурів, хоч усі ми ними й так є.

— Yes? — відповідаю сухо. Байдуже.

— Ви були на висоті. — Говорить англійською майже ідеально, натискаючи кнопку ліфта.

Це не комплімент — сарказм. Його я почую навіть будучи глухою.

Кидаю легкий погляд на чоловіка середнього віку.

Клоун.

Ідеальний світло-сірий піджак зовсім не пасує до його розпашілого обличчя, але підкреслює широкі плечі, прикриваючи пивний живіт. А ще ця краватка бурякового кольору... 

— Як і ваш бос. — Чомусь захотілося кинути шпильку. Англійською. Хоч із упевненістю можу сказати, що він українець. Розумний, якщо віддає перевагу ввічливості та розмежовує поняття своє — чуже.

З останнім, сподіваюся, проблем у нас не виникатиме.

— Він був трохи різкий із вами.

— Ваше доповнення зайве. Ми не прийшли особисте ділити, ми конкуренти. Це норма для кожного з нас.

Ліфт.

Нарешті…

Ступаю першою, не чекаючи ввічливого жесту пропустити. Я з усіма така.

— Але…

От чорт, він їде зі мною!

— ...інколи варто діяти розумніше. Обдумувати кроки. Не знаходите?

Ну звісно, чого ти ще чекала, Ірино… тебе прийшли вмовляти продати свою частину тендеру одній єдиній особі. А якщо бути точнішою: не сунути ніс в проект навіть маючи відповідальність за нього.

Не дивлюся в обличчя, лише на табло, де цифри мигають із кожною секундою.

— Говоріть прямо. Не люблю загадок.

— Скільки?.. ви хочете отримати за свій відступ? — Він ковтає. І червоніє.

Дивно. Мене завжди не приваблювали подібні розмови, навіть коли звучали цифри в кілька разів більші за оціночну вартість проєкту. До того ж…

— Я не продаю те, що належить мені.

Як на мене, йому працювати не в компанії свого боса, а на ринку, де пиріжки можна спихнути на кілька копійок дорожче.

— Я можу залишити вам свою візитку?

Він це зараз серйозно?

Тримаю обличчя.

Потрібно буде перевірити своїх підлеглих на професійну переговорну лексику. І етику.

— Ні. Якщо потрібно буде, ваш бос і так знає офіційну адресу моєї компанії.

Біс! Я щойно дала дозвіл відвідати Владу мій кабінет.

Двері ліфта відчиняються, і я виходжу. Перша.

Він — залишається в ліфті.

Повільно видихаю напругу… крокуючи до авто.