10.

ІРИНА
Влад мовчки вивчає мене поглядом і ледь киває. Ніби визнає.

Але я вже готуюсь до більшого. Влад не приймає поразок. Він іде до кінця. Як тоді…

"— Гей, чувак! Ти явно захотів по пиці! — з хащів позаду голос Толіка.

— Можемо порахувати ребра. По людині якраз таку тему проходимо, — інший праворуч.

Третій — попереду. Мовчки. Перекриває шлях.

— Вам потрібна дівчина? — голос мого захисника і...

Холод миттєвий. Долоні вологі. Спина в ознобі. Язик прилипає до піднебіння. Я не можу навіть вдихнути.

Він дивиться на них. Потім — на мене.

Пауза.

— Якщо ви такі сміливі… пам’ятайте про вибір. Він завжди є. Ви підете додому — чи сядете.

Тиша. Зараз чути тільки тріск дерев.

— Ладно, пацани. Я пас. — незнайомець. 

— Я теж. — Палиця падає до наших ніг. 

Кроки віддаляються... І тільки тоді я розумію — тримаю його за пальці. Міцно. Вперше. "

Опускаю голову. Серцебиття збивається. Повітря не вистачає.

Я відчуваю його погляд на собі. Постійно. Але дивлюся на голову тендерного комітету. Той щось тихо обговорює з підлеглим.

Пауза затягується. Пальці на краю планшета чоловіка навпроти завмирають. Він піднімає погляд.
Спочатку — на мене. Потім — на Влада. І знову між нами.

— …The proposals are strong, different… yet equally compelling (Пропозиції сильні, різні… але однаково переконливі).

Я завмираю.

— But… we have decided not to limit ourselves to a single contractor (Але… ми вирішили не обмежуватись одним підрядником).

Ні.

— The project will be divided between two companies, and each of you will receive your share of responsibility… and your share of the budget (Проєкт буде поділений між двома компаніями і кожен з вас отримає свою частину відповідальності… і свою частину бюджету).

Тиша стає в'язкою. Надто... 

Я не дивлюся на Влада. Даю словам осісти. І тільки тоді піднімаю погляд на нього.

Його щелепа напружена, погляд темніє... різкіший. Він уже перебудовує все.

Я витримую. Спокійно. Рівно. Наче цього чекала.

— …розраховую на ефективну співпрацю, — звучить англійською. Десь поруч закривається папка.

"Співпрацю"...

Я ледь усміхаюся. Тільки очима. Для нього.

Хотів до кінця?

Тепер без варіантів.

ВЛАД
Вона сидить рівно, спокійно. Сама — холодна. Ледь помітна усмішка на губах. Ніби нічого не сталося.

Як і колись...

"День. Мене звільнили від практики. Я розлючений. Все здавав вчасно. Тільки вчора пару пропустив через ту... дівчину.

Кидаю залишки крихт качкам.

Мої думки обривають чиїсь тихі кроки. Вона поруч — бачу краєм зору.

Несміливо опускається поруч на холодну траву. Сьогодні у джинсах.

Підіймаю погляд на її розпашіле обличчя.

Заворожує…

Мовчу. Чекаю, поки сама привітається. Але не вітається...

— Хм... — всміхаюся. — Вчора ти мене боялася. — Кажу просто. Без висновків. Як факт.

Її обережний погляд на моє плече, не на обличчя. Зволожує губи.

Відмічаю її красу... гарна. І надто налякана.

— Чому прийшла? Знову хочеш? — натякаю на вчорашнє.

Мотає головою.

— А що тоді?.. — роздивляюся її. Зовнішність майже ідеальна. Дві коси залишилося розплести...

Не дурно вони на неї полювали.

Мовчить. Лише ковтає. Судомно...

— Це твій перший крок назустріч страху? — дивно бачити поруч німу.

Вона замислюється. Ненадовго. І киває.

— Ти зі школи?

Кивок. Несміливий. Кусає губи.

— Чого знов парком? Зустрічі шукаєш?

Ніяк не можу відірвати погляд. Поки вона не знає куди подіти свій.

— Гаразд. Ходімо. Проведу...

Я підіймаюся першим. Вона — слідом. І тільки зараз я впізнаю на ній свою джинсову куртку. Надто широка на ній. Але нічого не кажу. Хай носить... коли своєї не має.

— Пішли. — киваю.

Вона знову киває. Не більше. І йде. Але сьогодні поруч..."

Я знаю її.

І бачу під поверхнею: тремтіння рук, яке вона сховала; серце, що трохи збилося від цієї миті; легкий блиск адреналіну в очах, який не показує; страх і азарт, запаковані в ідеальний спокій.

Вона тримає оборону. Рівно. Без жодного наміру здатися. І це… захоплює.

Мої думки рвуться в усі боки. Де я можу знайти слабину? Чи взагалі є точка, де я можу переважити її?

Вона грає бездоганно, і я відчуваю, що кожна її дрібниця — частина великої гри. І одночасно — розумію: зовні її спокій створює ілюзію, але всередині вона так само напружена, як я... можливо навіть більше.

Це тонка гра, і вона майстер.

Я вдихаю рівно. Зовні — контроль. Внутрішньо — серце б’ється, мозок працює на межі. 

Я знав її занадто добре. І це одночасно хвилює і дратує. Вона не програла.