9

ІРИНА 

Він не відводить погляду.

Я теж дивлюся йому в очі. Але водночас бачу кожен його рух — повільний, виважений. Як колись… І до межі йому ще далеко.

" — Заспокоїлася? — Дивиться на мене майже порожніми очима.

Його спокійний тон… обнуляє все, що щойно зі мною сталося. А цей байдужий погляд змушує почуватися кимось приниженим… хоча я знаю, яка я насправді.

Киваю. Я досі налякана. А тепер — ще й його боюся. Бо ми тут одні. Вдвох. Серед заростей забутого містом парку.

Хлопець — значно старший. Вищий. Сильніший за тих виродків. Руки жилаві, передпліччя — як у героїв із кіно...

Мовчки ковтаю залишки сліз, не підводячи погляду. Десь глибоко в грудях — не лише біль, а й пекучий сором. Говорити не можу.

Хай краще думає, що я німа.

— Тоді підводься. Я проведу тебе.

Підіймаюся.

— Твій дім за парком, так?

Ледь киваю. Та цього достатньо.

Незнайомець зітхає. Така зустріч точно не входила в його плани. Але він робить перший крок.

Дідько. Тут — глухе, забуте місце. А далі — ще густіше, майже ліс.

Не рухаюся. Стою, як укопана. Вперше боюся звичної мені дороги.

Він шумно видихає. Підтискає губи та міряє мене поглядом. Від чого мимоволі втягую голову в плечі.

Мої пальці досі тремтять і я ховаю їх у кулаки.

— Як тебе звати?

Мовчу.

— Ти ж чуєш?..

Не відповідаю. Дивлюся в стару бруківку під ногами. Як правильно діяти — не знаю...

Він знову зітхає. Кидає погляд на мене, довкола — ніби щось вирішує.

— Ходімо. — засовує руки в кишені джинсів. — Я лише проведу. 

Вперше в його голосі — не холод. Співчуття.

Закушую губу майже до крові і роблю крок за ним.

Але не поруч..."

— То що, граємо далі? — тихо, українською. Лише для мене. З викликом.

Я вперше відводжу погляд. На мить. Щоб зібратися — і знову підняти його. І вже з висоти подивитися на конкурента.

— You’re looking at outdated data. (Ви дивитеся на застарілі дані.) — відповідаю спокійно.

Підходжу до столу. Відкриваю останні проєкти компанії на планшеті й кладу перед ним.

Я передбачала цей хід. Але тоді не думала, що доведеться доводити свою силу тому, хто колись навчав мене не боятися.

Влад навіть не дивиться на екран. Йому це не важливо. Він — в мені. В зіницях... глибше.

— Delivered ahead of schedule. With zero penalty exposure. (Здані раніше терміну. Без жодних штрафних ризиків.) — Озвучую для нього.

Його погляд темнішає. Очі звужуються. Ціль — лише я. Пальці вперше стискаються в кулаки.

Ось він — момент.

Колеги вже голосніше сперечаються між собою. Напруга росте, як хвиля перед ударом. 
Але Влад…

Він мовчки дотискає мене поглядом. Поки я повільно розвертаю планшет до себе. 

— So yes… we don’t just guarantee execution. (Тож так… ми не просто гарантуємо виконання.)

Лише після цього відводжу погляд ніби нічого не сталося. Ніби я щойно не стояла на межі.
Ніби не зібрала себе з уламків — прямо тут, перед ним.