7.

ІРИНА 

Дідько… він дивиться не на мене — крізь мене. Ніби в минуле. Він пам’ятає. І навіть більше, ніж я…

Краще б не пам’ятав.

Мимоволі занурююсь у спогади, випадаючи з реальності. Наче пірнула під воду — звуки глухнуть, контури пливуть, усе стає далеким і несправжнім. Зал засідань зникає. Залишається тільки він… і я. І наша пам'ять...

"— А от і наша дівчинка… — Толік із десятого «Б». — Іруся, пацани, завжди економить на проїзді й має дурну звичку ходити додому через хащі, а не дорогою. І зараз вона складе нам компанію в дорослих розвагах. Правда, Іро?

Наймерзенніший тип у школі повільно йде на мене. Поруч — двоє таких самих.

Роблю крок назад. Куди бігти — не знаю. Річка метрів за двадцять. До алеї — надто далеко. Не встигну.

— А вона мила.

— Еге ж. І мовчатиме.

— Німа, чи що?

— Якщо ні — стане нею.

Серце б’є так, що заглушає все! Навіть їхні голоси.

Я кидаюсь тікати… але.

Далі — все надто швидко... Руки. Чужі і грубі. Хтось тягне, хтось сміється...

— А ну відійдіть від неї! — чується позаду.

Чоловічий голос. Різкий та сильний. Від нього всередині стискається ще сильніше — але вже інакше.

— Я не повторюю двічі. — той самий голос, тільки тепер тихий. І від цього страшніший.

— А то що?! — огризається Толік.

Той, що зліва, відпускає мою руку першим і я не думаю — дію.

Жменя землі летить просто в очі тому, що наді мною. Він відсмикується, і його рука зникає з мого обличчя.

— С…!

А потім щось сталося — третій кинувся тікати сам..." 

Влад. Це він мене тоді врятував. Якби не він... не знаю, що зі мною зробили б ті виродки...

Опускаю погляд. Відчуття таке, ніби я щойно пережила це знову — шкірою, диханням, страхом. Піднімаю очі — і знову потрапляю у полон його глибокого погляду.

Він теж там був. Щойно.

— Irene, what do you say? Can we reduce the time frame? (Ірен, що скажете? Чи зможемо ми скоротити часові рамки?) — голос колеги врізається в свідомість, витягуючи мене назад.

— No. — відповідаю коротко. Навіть не повертаючи голови. І тільки після цього дозволяю собі подивитися на нього знову.

Обличчя Влада ледь помітно змінюється. Задоволений.

Звісно. Він думає, що я граю проти нього. Що я вперлася. Що це просто бізнес.

Ледь помітно всміхаюся своїм здогадкам: він помиляється. Я не відступаю не через тендер. Я не відступаю — через нього. Особливо тепер, коли він тут.

— We don’t adjust quality to meet deadlines (Ми не підлаштовуємо якість під терміни.) — додаю спокійно, не ховаючи погляду. — We adjust expectations (Ми коригуємо очікування.)

Він дивиться прямо на мене. Без емоцій. Але я знаю, що вони в нього є. І бачу, як він контролює подих. 

— Then your expectations don’t match the tender requirements. (Тоді ваші очікування не відповідають умовам тендеру.) — Влад говорить це виважено. Розважливо. Але з притиском — він у погляді.

У залі знову стає тихо. Усі чекають моєї відповіді. От тільки я не поспішаю відповідати.

Чорт, як же важко тримати себе перед ним!

— The requirements include delivery time. (Умови включають строки виконання.) — продовжує він рівно. — Fixed. (Фіксовані.)

— And they include quality, (І включають якість,) — спокійно перебиваю його. — Warranties. And long-term durability. (Гарантії. І довгострокову експлуатацію.)

Він шокований. Бачу це. 

Кількасекундна пауза мертвою тишею тисне на мізки. Але він таки озвучує мої припущення його відповіді, сплітаючи руки на грудях.

— Of course... Which is exactly why the timeline matters. Delays cost the client more than revisions.(Звісно... Саме тому строки мають значення. Затримки коштують клієнту дорожче, ніж перегляд умов.)

Я ледь нахиляюся вперед, лише для того, щоб він відчув в мені конкурентку.

— And poor execution costs even more. (А неякісне виконання — ще дорожче.)

Наші погляди зчіплюються. Його уважний і мій незламний. Я тренувала його. Знаю, що справляє враження... Але... чи на нього?

— We don’t compromise structural integrity to meet a date. (Ми не жертвуємо надійністю конструкції заради дати.) — Тисну. 

Він — не кліпає.

— Nor do we. (Ми також ні.) — Влад коротко змовчує. — We just know how to plan better. (Ми просто вміємо краще планувати.)

Дідько, я не маю втрати цей контракт! 

Замислююсь ненадовго.

— Then I assume your proposal includes full risk coverage. (Тоді припускаю, що ваша пропозиція включає повне покриття ризиків.)

— Naturally. (Звісно.) — він ледь всміхається мені.

Нервово зволожую вуста і продовжую:

— Including penalties for deadline failure? (Включно зі штрафами за зрив строків?)

Від нього тиша. Коротка й незручна. Та я не відводжу погляду.

— Full liability. (Повна відповідальність.) — додаю чітко, майже інтимно. Без натяків на будь що, але він...

— Як і завжди. — Говорить лише мені... українською.

Тепер уже я роблю паузу. Але добиваю:

— Because we do. (Тому що ми беремо її на себе.)

Він опускає голову. Вперше. Кусає губу і всміхається. Але я бачу в цьому не його програш тендеру, а оцінку моєму виступу. 

Впевнена, що це ще не кінець. Він не може ось так просто здатися. Він — сильніший за мене! Завжди був! І не тільки психологічно, а й стратегією!..

— Ти впевнена?.. — З його вуст знову звучить українська. Персонально. — Що зможеш виконати не лише умови? А й те, що обіцяєш?

Ковтаю. Але...