Конкурентка

6

ІРИНА

Моя перша думка: він помилився дверима. Але ні.

Той самий погляд — прямий, важкий, ніби пробиває наскрізь. Тільки тепер у ньому більше… тиші. І ще більше влади. Я ловлю себе на тому, що завмираю на пів секунди довше, ніж потрібно.

Я не знала, що він буде тут.

До тендера — готувалася. До нього — ні.

Влад сідає навпроти, як і колись: не поруч, не збоку, а саме навпроти. Стілець ледь чутно ковзає по підлозі — і цей звук ріже сильніше, ніж слова. Тепер це не звичка.

Це виклик.

Він не чекав побачити мене тут. Як і я — його.

Пальці стискають ручку трохи сильніше, ніж потрібно. Силою волі змушую себе послабити хватку. Повільно. Обережно. І залишитися непробивною.

Отже, владний і нещадний бос «TitanWay»… той самий Влад Пахоменко.

Тепер я не дозволю собі навіть найменшого руху назад. Навіть коли в грудях на мить збивається ритм.

«TitanWay», можливо, й титан. Але я — «VerraLine», яка давно тримається на стратегії. І сьогоднішній день — не виняток.

— Не очікував побачити тебе саме тут, — його голос тихий, але пробирає до кісток. Рівний, холодний, на перший погляд… Та я знаю: він дивиться не просто на мене. Значно глибше. Туди, де ми колись починалися.

Непомітно для нього вдихаю глибше, перш ніж відповісти. Занадто швидка реакція — слабкість.

— Я… теж, — відповідаю. І мій голос звучить рівніше ніж я очікувала.

Не брешу. Я не сумнівалася, що він стане великим начальником. А от він, схоже, не чекав побачити мене рівною собі.

Чорт, цей день… Щось від самого початку пішло не так. Спершу я не знайшла у шафі свою блузку — вона виявилася в пральній машині, і довелося взяти іншу. Потім я спіткнулася на рівному місці й випадково розлила на себе каву, через що довелося знову перевдягатися. І наостанок — мої улюблені туфлі виявилися брудними, тож я вимушено взула ті, що зараз на мені.

Ніби хтось навмисне все це підлаштував.

Я на мить притискаю язик до піднебіння, стримуючи зайві емоції.
Зосередься.

І зараз… дивлячись у його очі…

Я не можу змусити себе відвести погляд. Так, це занадто відверто. Неправильно. Але я тримаюся. Випрамляю спину ще на кілька міліметрів.

І додаю впевненості. Мій погляд стає жорсткішим.

— Ти… інша. Але «VerraLine» не має шансів проти мене. — він ніби пояснює мені мій майбутній провал...

Я ледь піднімаю підборіддя.

— Але я вже тут, — кажу тихо. Майже з погрозою.

Не відступлю.

Витримую його погляд — найважчий із усіх, які пам’ятаю. Не відводжу очей, навіть коли Влад самовпевнено відкидається на спинку стільця. Його пальці на мить стискають підлокітник — і я це помічаю.

«Побачимо», — говорить він без слів.

І я це чую.

ВЛАД
Несвідомо сплітаю руки перед собою, великі пальці повільно торкаються один одного — звичка, коли щось виходить з-під контролю. Відзначаю її стійкість.

Я не знаю, що бачить вона. Але я бачу її колишню… і водночас іншу. Вперту. Зібрану. Ідеальну. Людину з принципами. І навіть із погрозою в погляді.

Мій погляд ковзає по її обличчю трохи довше, ніж дозволяє ситуація. Вона не здригається.

Цікаво.

Думки самі повертають мене в минуле…

«— Тобі холодно?

Вона боязко хитає головою і тремтить, стискаючи перед собою ранець.

— Як тебе звати? — допитуюся.

Схлипує, витирає сльози — і мовчить. Погляд ковзає повз мене, ніби мене тут немає.

— Гаразд. — Знімаю з себе джинсову куртку. — Ось, накинь. Чому опинилася сама в безлюдному місці — не питатиму. А от чому вони були над тобою — це вже цікаво. Ти їм щось обіцяла?

Дивлюся їй в очі, чекаючи відповіді. Але там — тиша. Вона заплющує очі й стискає губи.

Роблю висновок, що німа. А таким, як ті, що глумилися з неї, саме така й потрібна.

— Ти зі школи йдеш?

Кивок. Ледь помітний.

Ну, нарешті хоч щось.

— Де твій дім? Я тебе проведу.

І тут вона різко хитає головою — «ні».

— Боïшся реакції батьків?

Киває.

Чорт… і що, залишити її тут?

Проводжу рукою по потилиці, видихаю.

— Ходімо. Тут недалеко лавка. Посидиш. Заспокоїшся, потім підеш додому.