5

ВЛАД 

Виходжу з кав'ярні майже слідом. Але зупиняюся. Вона — пішла. Навмисне не чекала на мене, а отже...

Вперше за багато років відчуваю потребу закурити. Але кинув ще чотири роки тому. Одразу, як сколотив компанію. Пообіцяв собі більше ніколи не брати до рук те сміття...

Згадую той день ледь не погодинно, спостерігаючи її ідеальність: упевнена хода, вузька спідниця до колін лише додає їй образу неприступної бізнес-леді, закрита блуза — єдина, що на ній нагадує її минулу.

Тоді ще, напившись, ледь не купив квиток в Україну, хотів поїхати до Ірини... Та Стас зупинив. Сказав: «Протверезій спершу».

Протверезів… і з головою пішов у роботу. Працював так, що не залишив собі вибору. Усе стало простішим: цифри, угоди, контроль. А потім — одружився. Майже випадково. На жінці, яка так само швидко стала “майже колишньою”.

Чорт...

Щось ти поплив, старий...

Проводжу рукою по потилиці, збираю себе. Треба йти. Репутація зараз важливіша за будь-яких “колишніх”. А з нею ще побачимося. Обіцяла. Мабуть. Дідько, я навіть не попросив її контактів.

Видихаю і рушаю через дорогу до скляного гіганта.

Біля ліфтів знову бачу її. Стоїть одна, трохи осторонь. Позаду збираються люди, шум наростає.

Вона ніби поза цим.

Підходжу ближче. Зупиняюся майже поруч. Минуле лізе в голову...

Ні. Мій поверх — дванадцятий. Сьогодні без зайвих зупинок. Обираю інший ліфт.

Вона не дивиться в мій бік. Взагалі не рухається. Наче їй байдуже, що довкола. Як і мені було б. Якби не вона поруч.

Її погляд спрямований перед собою. Рухи точні. Жодного зайвого жесту. Навіть не кліпає.

Приваблива. І неприступна Іра. Та сама дівчинка, яка колись ховалася від усього світу.

Мимоволі згадую наш день знайомства... коли я випадково опинився поруч.

Троє мерзотників її віку над нею. У парку. Серед білого дня. І жодної відповіді на запитання потім... ніби я один із них. Але не один, і вона знає про це зараз. І знала тоді. Хоч і мовчала...

Її ліфт прибуває першим.

— Гарного дня. — Вирішую не просити номер. Вона — інша. І, можливо, заміжня.

— Гарного дня, — відповідає спокійно. Наче між нами нічого не було.

Коротко киваю. Двері зачиняються за її спиною.

Кидаю погляд на годинник — три хвилини. Повідомлення від Стаса вже є. Він на місці.

Мій ліфт порожній. Заходжу. Натискаю кнопку «12», яка спалахує зеленим.

Я не забобонний, але зараз сприймаю це як знак.

Тендер — мій.

Вдихаю на повні груди. Розминаю шию. Відкидаю сумніви. Зелений — колір угоди. А я той, хто її закриває.

Двері відчиняються.

Виходжу і впевненою ходою прямую в кінець коридору.

Кабінет знаходжу легко. Двері відчиняються безшумно.

Погляд ковзає по людях: юристи, асистенти, хтось із міністерства, Стас із командою... і зупиняється.

Ні.

Цього не може бути...

Ірина сидить біля вікна — спиною до світла, обличчя в тіні, як і колись. Але тепер це не втеча. Це позиція. І від мене це не сховається.

Вона знову шокована, як і я — бачу по її очах. Та погляду з мене не відводить. А я з неї...

Підходжу до столу, повільно. Сідаю навпроти.

— Не очікував побачити тебе саме тут, — кажу рівно.

Голос спокійний. А от очі не слухаються. Не можу відвести їх від неї.

Хто вона? Асистентка? Помічниця?

Погляд ковзає до документів перед нею. Зупиняється на рядках жирним.

"VerraLine"

Конкурентка.

Та сама Ірина Сергієнко, яка колись боялася чужих поглядів, зараз витримує мій важкий і є чи не єдиною представницею єдиної у цьому тендері конкурентоспроможної компанії «VerraLine».

Мій шок пішов закурити...