4

ІРИНА 

Зупиняюся перед ліфтом. Люди підходять ззаду.

Не озираюся — продовжую вдавати неприступну.

Бізнес робить людей безсердечними монстрами, і я не виняток. Тож… маю залишатися такою хоча б до кінця цього дня.

Але…

Пам’ять невпинно гортає картини минулого нагадуючи якою я була з ним — і це робить мене вразливою. Живою.

Двері ліфта нарешті відчиняються.

— Гарного дня, — лунає збоку рідною українською.

Влад.

М’який. Колишній.

Я навіть лякаюся цього, внутрішньо здригаюся. Але не зовні. Моя реакція давно відпрацьована, а рухи — відточені.

— Гарного дня, — відповідаю, ледь повернувши голову в його бік.

Ні слова більше.

Я — інша.

Ступаю в кабіну ліфта. Навколо люди, яких не бачу.

Хтось натиснув «9», інший — «5», ще хтось — «12». Саме цей поверх мені потрібен, решта — неважливо.

Підіймаю підборіддя так, щоб бачити цифри на електронному табло над дверима.

На дзеркальні стіни кабіни не дивлюся. Мені достатньо знати: там не Ірен Браун, а та Іра Сергієнко, яка загубила себе в минулому з ним.

Дихання знову збивається. Але я контролюю себе: повільний непомітний глибокий вдих… затримка… такий же невидимий видих — до дна. Все гаразд. Я знову Ірен Браун. Генеральний директор компанії "VerraLine". 

На мить згадую день, коли вперше ризикнула: переступила поріг однієї компанії в Україні, де мене одразу взяли помічницею секретаря. Тоді я думала, що це вже маленька перемога, та згодом виявивилося що там ще той треш.  А насправді треш — зараз. Тут. Тому що тоді я лише виконувала, а зараз віддаю накази не маючи права на помилку.

До моїх обов’язків входило те, на що в секретаря не вистачало рук. Базова адміністративна робота, на яку не погодилася б жодна поважна людина. Але тоді це була я.

За п’ять років я виросла до заступниці директора, а на шостий мене викинули з компанії, як непотріб. Однак слова Влада в моїй голові лунали всюди й завжди:
«Іро, ти — сильна. Просто пам’ятай це».

Так, я — сильна. Я хотіла нею бути й залишалася такою. Чотири роки тому я поховала матір і на останні гроші купила квиток на літак — сюди, до Канади.

Я не мала наміру залишатися в Україні, бо знала: там я не виживу… А тут — є шанс на життя, а не на просте існування секретаркою якогось жалюгідного боса.

Тоді його слова додавали сил.
«Іро, ти можеш більше, ніж думаєш…»
«Ніколи нікому не показуй свого страху…»
«Навчися рахувати ходи наперед…»

Це все він — Влад.

І я йшла вперед. Завжди. Танком — напролом. По головах інших.

Я хотіла бути як він. Я прагнула стати сильною й незалежною.

Для себе…

Брешу. Для нього.

Я мріяла колись побачити його і сказати: «Бачиш? Я змогла. Без тебе». 

А сьогоднішня зустріч… Я — не змогла.

Чорт. Серце калатає несамовито, і я тільки зараз усвідомлюю, що ледь не втратила контроль над власним тілом.

Зупиняю себе подумки. Знову вдих… затримка… видих…

Все. Досить.

Зараз — тендер. Контракт. І в цьому двобої маю перемогти я. І не варто сумніватися — так і буде.

Довгим коридором іду майже до самого кінця. Килимова доріжка приглушує мої кроки. Зупиняюся біля останніх дверей праворуч.

Про конкурента намагаюся не думати. Хто б він не був — я маю виграти.

Розправляю плечі. Спокійне дихання…

Ручка дверей важко піддається, але опускається — і я роблю крок усередину…