3.

ВЛАД 

Вона обирає столик біля вікна, обличчям до залу. Я помічаю. Колись вона сідала в кутку, а частіше ми просто проходили повз…

Сідаю навпроти.

— Чорну, без цукру, — Іра першою робить замовлення.

Колись — пила чай.

— Подвійний еспресо, — кажу слідом, не відводячи від неї погляду.

Між нами мовчання, поки приносять каву. Без напруги. Хоча…

Я не бачу її рук — вони на колінах. Раніше вона клацала нігтями, коли нервувала. Зараз… не знаю.

Ні. Вона — контроль. Зовсім інша Іра. Не те налякане зайченя, яке можна було злякати словом.

— Ти тут у справах? — питає вона.

Підіймаю погляд. Колись питання ставив я…

— Так, — киваю... блукаючи в її очах...

— Важливих? — ледь помітно усміхається.

— Достатньо, щоб рахувати хвилини.

Вона кидає погляд на годинник. Я теж.

Ми знову мовчимо кілька секунд. Я дозволяю собі роздивитися її уважніше.

Вона змінилася. І не лише зовні. І це… притягує.

— Ти змінилася, — кажу спокійно. Без натяків. Як факт.

Легкий макіяж. Яскрава помада. Зачіска — бездоганна. Парфум, що осідає в пам’яті. Такої Іри я не знав.

— Минуло багато часу, — вона опускає погляд, і в цьому я впізнаю її колишню. — Ти… не змінився.

— Можливо, — ледь усміхаюся. — Це… добре?

Ірина опускає голову, і в цьому жесті щось приховане.

— Як давно ти в Канаді? — питаю.

— Достатньо. 

Її погляд у моїх очах. Зовні — нічого. Але всередині щось тисне. Вперше.

Киваю. Знову дивлюся на годинник — час, тендер, контракт…

— Ми можемо побачитися ще раз? — не заходжу в особисте. Бачу — вона не готова. Як і я. Але минуле чомусь має значення. Пояснити це собі поки не можу.

Ставлю чашку на блюдце.

— У мене ще хвилина, — кажу спокійно. — Але я хочу побачитися ще раз. Без поспіху.

Відкидаюся на спинку стільця й чекаю. Я вже знаю відповідь. Це видно. По тому, як вона вагається, ковзає поглядом по столу. І в цьому — та сама Іра.

— Гаразд, — каже за кілька секунд.

І цього достатньо. Поки що.

Вона підводиться. Її кава залишається неторкнутою.

ІРИНА
Ці кілька кроків тротуаром відлунюють у моїй голові так гучно, що я не чую навіть власних думок.
Хоча ні. Чую...

 Чую, як гупає серце. А в скронях несамовито лупцює пульс... І дихання, що збивається та не дає вдихнути на повні груди.

Чорт, мені — 28. Йому… 34. Ми не бачилися з дня мого повноліття…

Стільки років.

Відчуваю його погляд між лопатками. Тримаю спину. Раніше — знітилася б. І зараз… десь глибоко.
Але... Контроль. Це — моє все.

І все ж він надто невчасно. Спогади накочують хвилею, вибиваючи впевненість.

Вдих. Я маю вирівняти дихання. Скинути напругу. Вона зараз зайва.

Заплющую очі на мить. Другу... Збираючи думки до купи. Ніколи б раніше серед людей цього не зробила. Та зараз...

Тендер. Контракт. Мільярд. Це — головне. Не примха. Ціль. Виживання серед акул великого бізнесу. Інакше… себе не прийму я.