2

ІРИНА

Штовхаю двері аби йти всередину.

Рука торкається холодного скла, але... Ні. Я — не можу.

Рішення міняю знову. Вмить. Вперше за багато років...

Чорт… забуте почуття, яке я колись ховала не одним келихом червоного. Тоді, коли пекло й боліло. Коли тримала себе в руках, щоб не зірватися. Щоб не знищити ту Іру, яку він зцілив. Зібрав до купи у одну цілу. Як пазл. Собою… майже.

І разом із тим… я не маю права помилитися. Ціна помилки надто висока.

І крихка… як тонкий кришталь.

Дідько, я хочу почути його голос ще раз. Поки він тут. До початку великої гри.  А можливо і почути ту саму фразу, що й колись:
“Іро, ти — сильна. Просто пам’ятай це.”

-Іро? - Чую над головою.

Дідько, я досі не зрушила з місця.

-Влад..? - Це сказала не я... а губи.

-Ну нічого собі. Зустріч. - Він дивиться на мене. Але всередину, так, ніби... ніколи в житті не бачив. Але знає.

Його погляд... Ні, не холодний — глибокий та проникливий. Як тоді... коли не отримував відповідь.

-Неочікувано? - Висуваю припущення.

Він – ледь мружиться, але я ловлю цей рух… Ловлю цей погляд — уважний, майже дотик, від якого стає складніше дихати рівно.

— Не думав, що побачу тебе тут. - Його вустами це звучало б як вирок, якби ми були в минулому. Та ми тут і тепер. І ображатися не варто.

-Я теж. - Намагаюся звучати офіційно, але... у мене не виходить. Він надто близько. Справжній. Дорого одягнений. Як і всі, хто сюди заходить...

Я перша відриваю зір. Ковзаю поглядом по входу, на секунду — на годинник.

— У мене зустріч, — кажу спокійно, повертаючи до нього погляд. — За кілька хвилин.

Він ледь усміхається. Майже непомітно. Але чітко. Для мене.

— У мене теж.

І ці три слова... дрібниця, яка вирівнює нас. Неочікувано. Але якась впевненість проявляється і... те, що ми не чужі. Але й не ті, ким були колись.

— П’ять хвилин знайдеш? — питає тихіше. Без тиску.
Просто пропонує... Та я вагаюся. Мабуть, це видно по мені. Хоч фокус уже не зміщую.

Він вищий за мене. І не тільки зростом, це теж видно — статусом. Напевно.

— П’ять, — уточнюю більше собі, ніж йому.

Він киває. Підтискає губи, як колись... коли замислювався чи вагався. Але це знала лише я.

— Тут поруч є кав’ярня. - Без пафосу. Без зайвих слів.
Наче це найпростіше рішення.

Я дивлюся на двері… і знову на нього. Рішення змінюється саме.

— Добре, — відповідаю коротко.

Влад відступає, пропускаючи мене вперед. Я проходжу повз і ми йдемо поруч. Як колись... тоді, коли я перша  підійшла до нього... мовчки.

Але ця тиша вже інша.