1

1

Хвилі пінилися вздовж крутобоких бортів «Морського лева». Весла надривно скрипіли в кочетах. Рамена дебелих веслярів, оплетені тугими жмутами м’язів, вилискували під палючим сонцем. Кректали од натуги, одначе тим не журилися. На обличчях кремезняків – засмаглих та видублених солоними морськими вітрами – сліпуче промінились зловтішні усмішки. І усмішки ті не віщували нічого доброго.

Велярі не були прикутими до лавок. Ця обставина вряди-годи неабияк здивувала б пересічного купця з торговищ західного узбережжя Гіборійських королівств. Зазвичай, так вправно правували галерними веслами чорношкірі раби зі спекотних пустельних окраїн Пунта чи з непрохідних джунглів Куша. Без обтяжливих кайданів тамтешні дикуни оберталися на хижаків, відтак на купецьких суднах мимоволі доводилося утримувати чималенькі залоги з бувалих наглядачів.

Але «Морський лев» разюче відрізнявся від опецькуватих торгових галер і великотоннажних барок, приписаних до велелюдних портових міст Західних королівств. У хижих гострих обводах носового тарану й фальшбортів зі щитами й стрільницями вгадувався хист неперевершених майстрів із Аргосу. А яке судно – така й команда. Темношкірі здоровані з віддалених Чорних королівств один поперед одного хизувалися грою м’язів під густо розтатуйованою й щедро пошрамованою шкірою, полиском очей і зубів на брутальних мармизах, а ще – розмаїтим варварським озброєнням, поначіплюваним на ледь прикриті шіряним рам’ям торси та стегна.

Уродженців Пунта, Дарфару і Куша ще з прадавніх епох панування імперій Валузії та Стігії клани работорговців регулярно вивозили і на рабські торжища Західного океану та Вілаєтського моря, і в багаті міста північних та західних королівств. Чорношкірі здоровані скрізь цінувалися на вагу золота як найвитриваліші раби. Одначе, оці зухвалоокі усміхнені мужі, очевидячки, з народження не знали, як виляском до крові репає шкіру батіг голомозого наглядача-стігійця.

Команда «Морського лева» складалася з волелюбних синів моря – піратів. На широких набірних поясах морських левів полискували коштовні руків’я кинджалів і стилетів, а збоку прилягали піхви широколезих туранських шабель, лабрисів, або ж варварських тесаків, заклятих чорними ковалями-чаклунами.

Чорні Корсари – так з острахом в голосі прозивали цих розбишак у країнах Заходу, Морські Шайтани – таким іменем нарекли їх мешканці узбережних провінцій Шему.

Одначе серед чорношкірих здорованів на носі галери на півголови вивищувався гігант, котрого аж ніяк не годилося віднести до уродженців Півдня навіть попри його темно-бронзову аж до чорнявого полиску засмагу. І зростом, і розкрилом рамен, і плетивом шрамів бійцівського досвіду, і орлиним владним виразом очей гігант мимоволі справляв враження природженого командира піратської залоги. Густа грива чорного волосся, перехоплена на чолі хустиною з дорогого аграпурського пурпуру, риси вольового і по варварськи простосердого обличчя, відтіненого кількома старими рубцями, а насамперед виразні сині очі виказували, що то варвар з далекої засніженої Півночі.

Варвар звався Конаном, а коли хто цікавився його походженням, називався уродженцем опівнічної Кіммерії. Проте на піратській галері побратими по зброї нарекли його не менш гордовитим прозвіськом Амра, цебто Лев мовами племен Чорного континенту. А кіммерієць і справді мав подобу чорногривого володаря тропічних саван. Бугри здоровенних м’язів свідчили про лев’ячу силу та спритність. Кучма чорного, як смоль, густого волосся розсипалася плечима, неначе лев’яча грива. Полиск очей на грубо вирубленому обличчі випромінював цілковиту впевненість та відвагу того, хто звик перемагати. Кому випадало долею схреститися поглядом із грізнооччям Конана, до смерті пам’ятали їх ваговитість та гостролезість, кригу та полум’я, безжурну синь морського штилю, здатну миттєво вибухнути штормом гніву та знавіснілого шалу. Здоровенний двуручний меч у простих шіряних піхвах довавав поставі варвара ще грізнішого вигляду.

Конан скелею височів на носі галери, опершись долонею на круто вигнутий догори форштевень, увінчаний доладно вирізьбленою головою пустельного лева. О, ту промовисту емблему надто добре знали ледь не всі мешканці узбереж від Південних до Бараханських островів. «Морський лев» на рейді наганяв жаху на зустрічні тубільні суденьця, шемітські й офірські барки, зінгарські й агроські монери від південних джунглів Куша до вересових пусток Країни піктів.

 Чорні Корсари на чолі з безстрашним Конаном-Амрою здобули славу найфатальнішого жаху тутешніх морських шляхів, острівних архіпелагів та густонаселених узбереж. Одна лишень з’ява на імлистому обрії гостроносої піратської дієри пробирала до дрижаків або й геть паралізуюче діяла на купців і судновласників цієї частини континенту. Неначе танець кобри, смертоносне наближення «Морського лева» наперед упокорювало полохливі серця та навіювало сліпу фаталістичну покору. Жорстокість Чорних Корсарів непоодиноко брутально трощила волю до опору навіть у повносилих купецьких караванів, котрі охороняли залоги найманців, хоч би й удесятеро численніші за піратів. Бо ж коли не опиратися, корсари наскочать, вигребуть трюми, обберуть та витрусять золото з невдах та й заберуться геть, нікому не заподіявши смерті чи каліцтва. Так повелося у них, щоправда, лишень віднедавна – відколи Конан очолив горлорізів та запровадив власні правила. І слово Амри стало законом для вчорашніх убійників, гвалтівників і адептів кривавих культів чорних чаклунів.

 «Морський лев» стрімко набирав ходу, спінюючи морську гладінь розміреними помахами довгих весел. «Морський лев» переслідував здобич. Нею виявилася ядовито-жовтої барви стігійська лодія – вузька й довга, неначе змія, і, наче змія лускою, повністю змережена хитросплетінням містичних символів і барельєфів уздовж бортів від змієголового форштевня до не менш гостро вип’яченої балки ахтерштевня, увінчаної фігурним зображенням ядовитого жала чорного скорпіона Стігії.