Глава п'ята: Ніч під мурами

В селищі їх зустріли мовчанням.

Не ворожим — просто таким що буває коли люди бачать щось чого не очікували і ще не вирішили як на це реагувати. Мерт стояв на порозі своєї хати і дивився як із лісу виходять шестеро і за ними — темні силуети демонів. Багато. Він рахував — Конан бачив це по тому як ворушились його губи.

Сельма вийшла за хвилину. Подивилась на демонів. Подивилась на Конана. Не сказала нічого — просто пішла назад у хату і повернулась із глечиком води і хлібом.

— Сідайте, — сказала вона загону. — Розповідайте.

Конан розповів коротко, стоячи. Вежа, Зарета, угода, демони що тепер ідуть із ними. Полонені що лишились там як застава. Мерт слухав не перебиваючи. Коли Конан закінчив — старійшина мовчав довго, дивлячись кудись між землею і небом.

— Наші люди живі, — сказав він нарешті. Не питання — просто повторив вголос щоб переконатись.

— Живі. І лишаться живими якщо я виконаю угоду.

— А якщо не виконаєш?

— Тоді в тебе будуть інші проблеми і доля полонених стане найменшою з них.

Мерт знову замовк. Потім підвівся і простягнув Конану руку — стару, вузлувату, тверду як коріння.

— Що тобі потрібно від нас?

— Добровольці. Ті хто може триматись зброї і хто готовий іти до міста цієї ночі. Після того як місто буде вільне — мені знадобляться ще троє для іншого походу. Але це вже окрема розмова.

Тарек підняв руку першим. За ним — Геск, Лот, Нара. Брін уже стояв із молотом.

Із решти селян вийшло ще семеро — хто мовчки, хто після короткого вагання. Конан дивився на них і думав що з такими людьми він не пішов би брати фортецю. Але зняти облогу — інша справа. Головною зброєю цієї ночі були не вони.

Головною зброєю були темні силуети що стояли на краю лісу і чекали.

Вони вийшли коли сонце сіло.

Конан вів загін через ліс — тепер він знав дорогу, Тарек показав іще вдень. Демони рухались поряд безшумно, і це була найдивніша річ у всьому поході — сотня кроків людей і жодного звуку від того що йшло поруч. Наче ліс просто ставав темнішим в певних місцях і ці темні місця переміщались разом із ними.

За дві години вони вийшли на край лісу.

Велтар стояв перед ними — темна пляма мурів на тлі нічного неба. Вогні на вежах. Вогні в таборі найманців між лісом і містом. Конан ліг на землю і почав рахувати — намети, вартові, коні, розташування.

Тарек ліг поряд.

— Їх більше ніж було? — спитав мисливець тихо.

— Підкріплення прийшло поки мене не було. — Конан рахував далі. — Або вони стягнули людей із інших позицій.

— Це погано.

— Для нас — ні. — Конан кивнув убік де в темряві стояли демони. — Чим більше людей тим більше паніки.

Він повернувся до загону і присів навпочіпки. Усі зібрались навколо — обличчя ледь видно у темряві.

— Ми заходимо з північного краю табору, — сказав він тихо. — Демони першими. Наше завдання — не перемогти їх у відкритому бою, а зламати лінію. Коли вони побіжать — не переслідуємо. Тримаємось разом і йдемо до воріт. Містяни побачать — вийдуть назустріч. Розумієте?

Кивки.

— Брін.

— Тут.

— Ти праворуч від мене весь час. Не відходиш.

Брін кивнув без запитань.

Конан підвівся і підійшов до краю лісу де темрява була густішою. Він не міг бачити Зарету — вона залишилась у вежі, за межею свого прокляття. Але він відчував що демони чують щось що не підвладне йому. Вони стояли нерухомо і чекали.

— Ідіть, — сказав він у темряву.

* * *

Табір найманців вибухнув криками через тридцять секунд.

Конан побачив як темні силуети влетіли в перший ряд наметів — не зупиняючись, не нападаючи прицільно, просто рухаючись крізь табір як хвиля. Намети падали. Вогнища перекидались. Коні рвали прив'язі і мчали в темряву.

Перші крики були від несподіванки. Другі — від страху. Третіх він уже не чув окремо — все злилось в один суцільний рев.

— Вперед, — сказав Конан.

Вони вийшли з лісу і пішли до табору швидким кроком — не бігли, щоб не витратити сили раніше часу. Конан бачив як найманці вибігають із наметів і зупиняються — дивляться на демонів, на людей що йдуть за ними, не розуміють звідки і скільки і що взагалі відбувається. Це і була мета. Не знищити їх — приголомшити.

Більшість побігла.

Конан бачив це — одиночні фігури що розбігались у темряву, потім групи, потім майже всі одразу. Найманці — не армія. Армія тримає стрій коли страшно. Найманці рахують ціну і коли ціна стає занадто високою — йдуть шукати іншого наймача.

На мурах Велтара спалахнули смолоскипи. Хтось кричав зверху — Конан не розбирав слів але тон був зрозумілий. Потім ворота почали відчинятись.

— Містяни виходять! — крикнув Тарек.

Але не всі найманці побігли.

Конан побачив їх одразу — невеликий загін у важких обладунках, людей двадцять. Вони не тікали і не розбігались. Їхній ватажок — великий, у повному залізі — кричав щось своїм і збирав навколо себе тих що вагались. Конан бачив як це працює: один голос що не тремтить, одна постать що стоїть нерухомо — і люди що вже майже побігли починають зупинятись і повертатись. Ще хвилина і навколо ватажка буде не двадцять а п'ятдесят.

Конан не дав йому цієї хвилини.

— Брін, за мною, — кинув він і кинувся вперед.

Ватажок побачив його і розвернувся — швидко, без зайвих рухів. Дворучний меч пішов угору і вниз одразу, важкий удар що мав розрубати Конана від плеча до стегна. Конан відстрибнув убік, відчув як лезо розрізало повітря біля вуха, і відповів — удар збоку в наплічник. Залізо загуркотіло але ватажок навіть не похитнувся. Ноги поставлені широко, центр ваги низький. Не перший бій і не перша сутичка з кимось швидшим за нього.

Він рубонув горизонтально — на рівні грудей, із розворотом усього тіла. Конан пірнув під лезо і пішов уперед, намагаючись скоротити дистанцію де дворучний меч стає тягарем. Але ватажок очікував цього — опустив руків'я вниз і штовхнув Конана ліктем у щелепу. Удар бронзою по кістці. Перед очима спалахнуло. Конан відступив, сплюнув кров, і вони знову розійшлись.