Глава четверта: Угода

Вона говорила спокійно.

Не ходила по камері, не жестикулювала. Просто стояла із смолоскипом і говорила — рівно, без надриву, наче розповідала чужу історію. Конан сидів навпроти і слухав. Його люди не рухались. Полонені вздовж стін теж — вони, мабуть, вже чули це раніше або просто навчились завмирати коли вона приходить.

Її звали Зарета.

Колись — давно, ще до вежі і до демонів — вона жила в місті на півдні, вивчала магію у старого чаклуна що брав учнів за плату і навчав їх чесно, без хитрощів. Вона вчилась добре. Занадто добре, як виявилось пізніше.

— Є люди, — сказала вона, — яких лякає чужа сила. Не тому що вона загрожує їм прямо зараз. А тому що може загрожувати колись. Ксатра був саме таким.

Ксатра. Конан запам'ятав ім'я.

— Могутній чаклун. Старший за мене, досвідченіший. Він прийшов до мене з пропозицією — стати його супутницею, об'єднати знання і силу. Я відмовила. Не через гордість — просто знала що за цим стоїть. Я бачила як він працює. Як поводиться зі слабшими. Мені не потрібен був такий союз.

Вона помовчала.

— Він не сприйняв відмови. Але змусити мене силою він не міг — наші сили були надто рівні. Тому він зробив інакше.

Прокляття Ксатри було старим — не його власний витвір, а щось знайдене в архівах, куплене або вкрадене у когось давнього і злого. Воно прив'язало Зарету до вежі так само як ланцюг прив'язує до стіни — непомітно, без болю спочатку, але абсолютно. Вона могла виходити в ліс навколо. Могла підніматись на вершину і дивитись на обрій. Але варто було зробити крок далі певної межі — і щось невидиме зупиняло її, стискало груди, і чим далі вона йшла тим сильніше, аж до того що серце зупинилось би зовсім.

— Він розрахував межу точно, — сказала вона без інтонації. — До найближчого міста — на три милі далі ніж я можу дійти. До будь-якого місця де є люди які могли б допомогти — скрізь далі. Я самотня у цій вежі вже сім років.

Брін дивився на підлогу. Нара — на стіну. Тарек — на Зарету, уважно і без виразу.

— Єдиний спосіб зняти прокляття, — продовжила вона, — принести в жертву сто невинних. Ксатра знав що я на це не піду. Це і був його розрахунок — замкнути мене тут навічно. Не вбивати. Просто прибрати з дороги.

— Але ти послала демонів за людьми, — сказав Конан.

Вона не опустила очей.

— Так. — Пауза. — Я провела в цій вежі три роки намагаючись зняти прокляття сама. Потім ще рік шукаючи інший спосіб. Потім ще один рік просто... існуючи. — Голос її не змінився але щось у ньому стало іншим — дуже трохи, майже непомітно. — Відчай — погана порада. Я викликала демонів. Відправила їх у найближче село. Вони повернулись із першими полоненими.

— І ти їх не вбила.

— Ні. — Вона подивилась на людей вздовж стін. — Я думала що зможу. Думала що коли їх буде досить багато — зможу. Що одного разу прокинусь і виявиться що мені все одно. — Коротка пауза. — Не сталося.

Тиша в камері була щільною. Десь у коридорі крапала вода.

— Тож вони тут сидять бранцями, — сказав Конан. — І ти теж.

— Так. — В її голосі нарешті з'явилось щось що не було рівністю. Не злість і не жалість до себе — скоріше виснажена іронія людини яка давно бачить абсурд власного становища. — Я тримаю їх бо не можу відпустити — демони нападатимуть знову. І не можу вбити. Тож ми всі чекаємо невідомо чого.

— До сьогодні, — сказав Конан.

— До сьогодні, — підтвердила вона. — Ти прийшов і майже мене подолав. І я зрозуміла що є інший варіант.

Вона сказала це просто, без вступу:

— Убий Ксатру. З його смертю прокляття зникне. Я знаю де його фортеця — три дні шляху на схід. Я дам тобі все що можу: знання про його захист, все що знаю про його слабкі місця. Натомість ти виконуєш роботу.

Конан мовчав.

Він думав про Велтар. Про Ортаса. Три дні на схід — це три дні від міста, ще три назад, потім дорога до короля. Місто не протримається стільки.

— Демони не допоможуть мені проти чаклуна, — сказав він нарешті. — Але вони можуть допомогти мені проти людей. Проти найманців що тримають в облозі місто за цим лісом.

Зарета злегка нахилила голову.

— Розповідай.

Конан розповів коротко — Велтар, облога, провізія на тиждень, король якому ніхто не повідомив. Вона слухала не перебиваючи. Коли він закінчив — мовчала з хвилину.

— Моїх сил вистачить щоб вести демонів до межі де закінчується ліс, — сказала вона. — Далі я не можу — прокляття. Але якщо місто біля лісу...

— Біля самого краю.

— Тоді можливо. — Вона думала вголос, повільно. — Я можу тримати їх під контролем на такій відстані. Але не довго — година, може дві. Потім сили підуть і вони стануть некерованими.

— Мені вистачить, — сказав Конан.

Вона подивилась на нього.

— Ти допоможеш мені з Ксатрою?

— Спочатку місто. Потім — так.

— Чому я маю тобі вірити?

Конан подивився на неї рівно.

— Не маєш. Але в тебе немає кращого варіанту.

Вона знову замовкла. Довго. Потім підняла погляд на полонених вздовж стін — обвела їх повільно, наче рахуючи або прощаючись із чимось.

— Я залишу їх тут, — сказала вона. — Як заставу. Щоб ти не забув повернутись.

Конан кивнув. Він не сказав їй що йому байдуже до застави — що він повернеться або не повернеться виключно тому що дав слово, а не тому що боїться за чужих полонених. Вона вірила що це її важіль. Нехай вірить.

— Одна умова, — додав він. — Мої люди йдуть зі мною. Всі шестеро.

Зарета подивилась на загін — на Бріна з засохлою кров'ю над вухом, на Нару що тримала плече, на решту.

— Вони мені не потрібні, — сказала вона. — Забирай.

— Тоді угода, — сказав Конан.

Вона кивнула — повільно, наче підписувала щось невидиме.

— Є одна річ яку ти маєш знати, — сказала вона. — Мої демони не дістануться до Ксатри. Прокляття тримає їх у певному радіусі навколо вежі — далі вони стають некерованими і марними. Велтар на межі цього радіусу — я можу дотягнутись туди і провести їх крізь табір найманців. До фортеці Ксатри — ні. Туди підеш сам.