Глава друга: Селище біля озера

Світанок прийшов сірий і без обіцянок.

Конан їхав навмання вже дві години. Ліс не рідшав — навпаки, ставав густішим, темнішим, наче навмисне заплутував стежки. Дорога зникла десь у першій годині, розчинилася в коренях і мху. Тепер під копитами хрустіли лише гілки і стара листва.

Кінь тримався добре. Конан дав йому воду з невеликого струмка і трохи відпочити — тварина заслуговувала на це після нічної втечі. Поки кінь пив, варвар стояв і слухав ліс. Птахи. Вітер у кронах. Далекий дятел.

Нічого підозрілого.

Він виїхав, коли сонце вже піднялося досить щоб відкидати тіні, і орієнтувався по них — значить рухався на північ або схід. Обидва напрямки могли бути правильними, обидва — ні. Без дороги, без орієнтирів, у лісі який він бачив уперше — це була погана математика.

Конан не панікував. Паніка — розкіш людей які мають час на неї.

Він їхав далі.

Запах диму він відчув першим. Потім — голоси. Потім крик, різкий і обірваний.

Конан зупинив коня і прислухався. Ліс попереду просвітлів — там було відкрите місце, вода, відблиски. Озеро. І звуки бою — металевий брязкіт, важкий тупіт, чиєсь хрипке дихання.

Він прив'язав коня до гілки і пішов пішки, безшумно, між деревами.

З-поза стовбура старого дуба він побачив усе одразу.

Селище було невелике — десятка два хат навколо озера, причал із двома рибальськими човнами, кузня на краю. Зараз воно нагадувало потривожений вулик. Демони — п'ятеро, може шестеро — наступали з боку лісу, і це були створіння яких Конан не бачив раніше: широкі, низькі, із шкірою кольору мокрого каменю і довгими передніми лапами що торкалися землі під час руху. Не схожі на людей. Не схожі на звірів. Щось між.

Але селяни не тікали.

Конан очікував побачити втечу, крики, людей що падають. Натомість він побачив лінію оборони.

* * *

Перший кого він помітив — коваль. Величезний чоловік, голова гола і блискуча, плечі як у бика. Він стояв у центрі і тримав у руках не молот — ковальський молот, справжній, з довгою ручкою. Розмахнувся і врізав підступаючому демону між очей. Демон присів. Коваль розмахнувся знову.

— Брін! — крикнув хтось. — Лівіше!

Конан перевів погляд. Другий голос належав худорлявому чоловікові з луком — мисливець, судячи з одягу. Він стояв за рогом хати і стріляв методично, без поспіху, наче не в демонів а у мішені на ярмарку. Стріла. Пауза. Стріла. Він не кричав, не метушився. Просто цілився і стріляв.

— Тарек, їх двоє справа! — знову Брін.

— Бачу, — відповів мисливець і перенів лук вправо.

Між ними — жінка, стара, у темному одязі. Вона не билася. Вона тягла пораненого чоловіка у бік хати, пригинаючись низько, рухаючись швидко незважаючи на вік. Витягла. Зникла за дверима. За мить з'явилась знову — порожня, готова до наступного.

Конан спостерігав.

Він міг піти. Прив'язати коня в іншому місці, об'їхати селище стороною, продовжити шлях до столиці. Це були чужі люди з чужими проблемами, а в нього було своє завдання.

Демон збив Бріна з ніг.

Коваль впав важко, молот відлетів убік. Демон навис над ним — повільно, наче смакуючи момент. Брін шукав зброю рукою по землі, не знаходив, дивився вгору без страху — лише зі злістю.

Конан вийшов із лісу.

Він не кричав і не лякав. Просто вийшов, вихопив меч і вдарив демона збоку — сильно, з розгону. Створіння відлетіло вбік. Конан не зупинявся — крок уперед, удар по другому, ухилення від третього. Він рухався між ними швидко і без зайвих рухів, знаходячи щілини в їхній обороні.

Шкіра в них була тверда — не як у людини і не як у звіра, щось хрящувате, щільне. Лезо входило з зусиллям. Конан бив у шиї, під лапи, між пластинами на грудях — туди де твердості менше.

Тарек стріляв далі. Тепер цілився у ті самі місця що й Конан — шиї, суглоби. Він навчився за хвилину спостереження. Розумна людина.

Брін підняв молот і встав поряд із Конаном — не запитуючи, не дякуючи. Просто встав і почав бити.

Четвертий демон відступив. П'ятий — за ним. Шостий розвернувся і побіг до лісу на всіх чотирьох лапах, неприродньо швидко.

Тиша повернулася різко, як завжди буває після бою.

Конан стояв і дивився їм услід. Дихав рівно. Плече боліло — зачепили, мабуть під час одного з ухилень, він навіть не помітив коли.

— Хто ти? — запитав Брін.

Голос у нього виявився низьким і трохи хрипким. Він дивився на Конана без вдячності і без ворожості — просто оцінював.

— Конан. З Кіммерії.

— Кіммерієць. — Брін кивнув, наче це пояснювало чому незнайомець із мечем вийшов із лісу і врізав демону між очей. — Ти заблукав?

— Тимчасово.

— Угу. — Коваль опустив молот і пішов перевіряти пораненого якого стара витягла до хати. Розмова для нього явно закінчилася.

Тарек підійшов і простягнув руку — тонку, мозолясту, з коричневими від смоли пальцями.

— Дякую, — сказав він. — Ти добре б'єшся.

— Ти добре стріляєш, — відповів Конан.

Мисливець кивнув без удаваної скромності — просто прийняв факт.

* * *

Стара жінка звалася Сельма. Конан дізнався це ім’я, коли вона перев'язувала його плече в хаті старійшини — швидко і без зайвих слів, пальці впевнені, погляд зосереджений.

— Глибоко не взяло, — сказала вона. — До завтра забудеш.

— Ти лікарка?

— Травниця. — Вона затягнула вузол. — У нас немає лікарів. Є я, є Тарек який вміє зашивати рани бо полює з дитинства, і є Брін який вважає що будь-яка рана загоїться якщо не скиглити.

— Він правий, — сказав Конан.

Сельма подивилася на нього без посмішки але з чимось схожим на схвалення.

Старійшина сидів у кутку кімнати і мовчав поки Конану перев'язували плече. Він був старий — справді старий, із руками в яких більше вузлів ніж у корінь дерева. Звався Мерт. Коли Сельма закінчила він нарешті заговорив.