Глава перша: Облога

Місто Велтар вмирало повільно.

Не від меча — від очікування. Вже дванадцять днів немедійські найманці стояли під мурами, і щодня їх табір розростався, наче темна рана на тілі долини. Вони не штурмували — вони чекали. Перекрили всі дороги, витоптали поля, підпалили млин на річці. Голод був їхньою зброєю, і вони нею користувалися вміло.

Конан стояв на внутрішній стіні і дивився вниз — на вогні табору, на тіні вартових, на темну смугу лісу за ними. Ліс починався десь за чверть милі від крайніх наметів. Густий, старий, мовчазний. Вдень він здавався просто деревами. Вночі — чимось іншим.

— Ти знову тут, — сказав голос за спиною.

Конан не обернувся. Він і так знав — комендант Ортас, маленький сухий чоловік із вічно стурбованим обличчям. За дванадцять днів облоги воно не змінилося. Просто стало більш сірим.

— Рахую вогні, — відповів Конан.

— І скільки їх?

— Забагато.

Ортас підійшов і став поряд. Довго мовчав, дивлячись туди ж, куди і варвар.

— Провізії ще на тиждень, — сказав він нарешті. — Може, на десять днів якщо ввести норму. Потім... — він не закінчив.

— Потім здасися.

— Або відкрию ворота і вийду зустріти їх із мечем. — Ортас помовчав. — Я ще не вирішив яке з двох гірше.

Конан нарешті подивився на нього. У старого коменданта було обличчя людини, яка вже попрощалася з кількома речами. Зі спокоєм — давно. З надією — нещодавно.

— Є третій варіант, — сказав Конан.

Вони говорили до опівночі. Конан пояснював коротко: якщо до короля не дійде звістка про облогу, допомоги не буде. Якщо дійде — є шанс. Малий, але є. Хтось має вийти з міста непоміченим, дістатися до столиці і повернутися з військом раніше, ніж Велтар здасться.

— Крізь їхній табір? — Ортас подивився на нього, як дивляться на людину яка щойно сказала щось безглузде. — Там чотириста чоловік.

— Чотириста сонних чоловік о третій годині ночі, — поправив Конан. — Різниця суттєва.

— Ти збожеволів.

— Можливо. — Конан встав. — Але я виходжу на світанку. Тобто — цієї ночі.

* * *

Він вибрав північну стіну — найдальшу від головного табору. Там варта була рідша, вогні дальші, тіні густіші. Мотузку закріпив між зубцями мовчки, без поспіху. Перевірив піхви — меч сидів щільно, не брязкотів. Зняв плащ, загорнув у нього все металеве що могло видати звук і прив'язав до спини.

Стіна закінчилася під ногами. Внизу — рів, потім відкрите поле, потім їхній табір.

Конан почав спускатися.

Земля зустріла його беззвучно. Він притиснувся до каменю, почекав. Вартовий на кутовій вежі зверху не поворухнувся. Вогні внизу горіли рівно. Десь далеко конячив кінь — лінивий, сонний звук.

Він пішов.

Найнебезпечнішим був перший рубіж — лінія вартових що оточувала місто на відстані двохсот кроків. Конан ліг на живіт і повз. Холодна земля пахла глиною і чужими чоботами. Він рухався між вогнями, обираючи найтемніші проміжки, зупиняючись коли чув кроки, чекав поки вони стихнуть.

Перший вартовий пройшов за десять кроків від нього. Конан бачив підошви його чобіт — важких, підбитих залізом. Немедійська робота. Добра.

Вартовий пішов далі.

Конан встав і рушив вглиб табору.

Коней тримали на східному краю — подалі від кухонних вогнів, щоб не нервувалися від диму. Конан знайшов їх за запахом і тихим пофиркуванням. Темний жеребець із білою лисиною на лобі стояв крайнім — вже осідланий, мабуть для нічної варти.

Конан підійшов до нього спокійно, без поспіху. Поклав руку на морду, дав понюхати. Кінь покосився темним оком, потягнув повітря і заспокоївся.

— Тихо, — шепнув Конан. — Нам треба поговорити.

Він відв'язав повід і повів коня вбік — не сідаючи, не поспішаючи. Просто чоловік із конем у нічному таборі. Нічого незвичного.

Він пройшов тридцять кроків. П'ятдесят. Сімдесят.

— Гей! — крикнули ззаду. — Стій!

Конан вскочив у сідло одним рухом і вдарив п'ятами.

* * *

Табір вибухнув криками. Конан нагнувся до шиї коня і той полетів — добрий кінь, сильний, не злякався галасу. Між наметами, через вогнище, мимо перекинутого казана. Хтось кинувся назустріч — Конан відхилився і конем збив його з ніг не зупиняючись.

Потім — відкрите поле. Потім — краї ворожого табору. Потім — темрява.

Позаду гуркотіли копита — четверо, може п'ятеро вершників. Конан не обертався. Він бачив попереду темну стіну лісу і скеровував туди коня.

Ліс прийняв його із тріском гілок і різким запахом смоли. Конан пригнувся нижче, закрив обличчя руками. Гілки рвали плащ, хлестали по плечах. Кінь летів крізь темряву інстинктивно, огинаючи стовбури.

Переслідувачі ввійшли в ліс за ним — і одразу сповільнилися. Вночі, в незнайомому лісі, на повному галопі — це не хоробрість, це дурість. Конан чув як вони кричать одне одному щось нерозбірливе. Потім — тиша. Потім тільки його власний кінь і темрява між деревами.

Він їхав ще довго. Аж поки не відчув що переслідування немає — точно немає, а не просто не чути. Тоді зупинився, зіскочив і притулив вухо до землі.

Нічого.

Конан підвівся і подивився навкруги. Темрява була рівномірною — ні зірок крізь крони, ні вогнів вдалині. Він не знав де північ. Не знав де дорога. Не знав навіть скільки проїхав.

Кінь тихо фиркнув і потягнувся до листя.

— Так, — сказав Конан. — Я теж не знаю куди далі.

Він прив'язав коня, сів спиною до стовбура і вирішив чекати світанку. Ліс навколо шелестів і дихав — живий, байдужий, дуже старий. Десь далеко скрикнув птах і замовк.

Конан сидів у чужому темному лісі і слухав як повільно минає ніч.