Розділ другий

Наступні два тижні правим оком я дивилася в новому напрямку неусвідомленої радості, лівим – у стару повсякденність. Я часто думала про мосьє Дешофі. Не про його луки, і навіть не про його бездоганність. Я думала про митця, який створив на своєму робочому місці власне царство. Він перетворив процедуру підготовки до операції та й саму операцію на виставу, а пацієнтів – на глядачів-учасників. Щаслива людина... Митець... Ікона стилю...

Я хвилювалася на каталці перед операційною.

-Ку-ку! – весело привітався до мене доктор Дешофі й вихлюпнув у око пляшечку бетадіну. – Не переймайтеся, мадам. Розслабтеся і слухайте музику!

Анестезія була локальною. Твоє око фіксують і починають оживляти. Ти стаєш свідком неймовірного фесту кольорів під музику Шуберта. Коли я повернулася до палати, за вікном з майданчика саме злітав геліокоптер. У колишній реальності  я бачила щось на кшталт пам’ятника біля лікарні... Ще й подумала: “Нашо тут таке одоробло?” А воно рятівний гелікоптер...  Отож, тепер двоє моїх очей дивляться у напрямку неусвідомленої радості. І... “Ту-ду-ду-ду-у-у-у! Ту-ду-ду-ду-у-у-у!” Я чула долю, яка стукає в мої двері.

...Після другої операції я чекала на рандеву з мосьє Дешофі в залі очікування номер два.  Тихо лине сорокова симфонія Моцарта, підносячи дух тим, хто ще не розлучився з катарактою. Великий акваріум з хвостатими червоними рибами... Картини... Тепер я могла їх роздивитися. Квіти, пейзажі, міські замальовки. Так виглядає респектабельність.  Я оглянулася, щоб подивитися на картину за спиною. Вона була на відміну від інших (яскравих і весняних) чорно-біла. Край якогось занедбаного селища. Розвалений будинок. Дерева – чорні, сухі й надламані. Обідраний стовп, призначення якого важко з’ясувати. Стіна якоїсь давньої будови. Можливо, колись тут була фабрика. Розбита дорога із селища виходить на іншу, так само чорну  й подовбану. Вихід з вужчої дороги на ширшу закритий саморобним шлагбаумом. Видно – пройшов дощ. На землі калюжі. І все оте некрасиве, неоковирне, жалюгідне відбивається сторч  в калабанях, множачи якийсь незбагненний смуток і страх: далі – нічого, безвихідь. Шлагбаум закрито. Я знову й знову озираюся назад, хрущу шийними хребцями, намагаючись з’ясувати, що робить тут ця картина. З калюж визирає небо. Залишки дня так заломлюються в цій брудній воді, що небо видається сніжно-білим і несміло сяє до глядача. Адже дощова вода чистою проливається з небес...  Заглянула медсестра:

-Мадам Даниленко, будь ласка, пройдіть на ресепшн.

Я у трансі підійшла.

-Мадам, ви маєте карту Віталь? Ви учора не сплатили за операцію, – усміхаючись, повідомила мені дівчина.

Я мовчки дістаю карту Віталь. Так, не сплатила. Хіба можна, виходячи від мосьє Дешофі думати про гроші? Я пам’ятаю, що вийшла, зауважила велику чергу і якось не співвіднесла її з тою реальністю, у якій перебувала сама. Поки медсестра робила маніпуляції з карткою, я подала косяка на дзеркало. Звідтам на мене дивилася чепурна літня білявка, з гладеньким - без зморшок - обличчям, великими карими очима й суперечливим носом. “Тепер мою фейсову недолугість бачитимуть усі”, – сумно констатувала я та й усміхнулася. І десятки білявок увічливо оскальнулися до мене із дзеркал, сяйнувши бездоганними зубами... Ту-ду-ду-ду-у-у-у! Ту-ду-ду-ду-у-у-у!  “А шо... Нічого... Шось у тому є... А ля “натюр”...” – утішилась я.

...Нині мосьє Дешофі був у білій сорочці й салатовому, із золотою ниткою,  жилеті й золотим же ланцюжком від оманливої кишеньки на грудях до пояса. Стрижений коротко, але на маківці буяє пишне каштанове волосся. Широкі вилиці. Зморшки навколо карих очей і губ. Коли посміхається, на правій  щоці – ямочка. Через рік йому на пенсію. Лікар подивився мої зрячі очі й вигукнув:

-Неперевершено! Бездоганно!

Мосьє Дешофі заходився писати у паперах, а я слухала Шопена і не могла відвести зору від його білих рук. На пальцях – вишукані персні. На одному сяє справжній діамант.  Лікар усього лише писав ординарною ручкою на звичайних паперах, але у мене, як і раніше, було враження дивовижного дійства: володар сяйва провадить свою нескінченну роботу в оточенні фантастичних самоцвітів, мимохіть даруючи усім, хто надибав його печеру, невеличкі подарунки – чарівні кришталики. Щоб ніхто з мандрівників сюди більше не потикався...

На прощання я подякувала мосьє Дешофі й насамкінець додала:

-Вибачте, чи можу я вас запитати?

-Якщо це не стосується катаракти, звісно ж, – усміхнувся лікар.

-Там, у залі очікування...? Чорно-біла картина...

Лікар відповів одразу, неначе чекав, що у нього спитають:

-Я зрозумів... Вибивається, так?.. Це моя робота...

-Ваша?! – вирвалося у мене.

На правій щоці мосьє Дешофі показалася ямочка.

-Не досить досконало, по-вашому? Таке життя... До побачення, мадам...

 ***

-Як вам доктор Дешофі? – часом питають мене французи, які мали щастя з ним стикатися.

-Це незвичайна людина, – щиро кажу я. – Творча, пристрасна... Я вражена.

-Та що ви?! Усі вважають його брутальним грубіяном! Він дуже не люб’язний. Надто зарозумілий! Ні! Лікар не мусить бути таким! Одного разу він мене спитав: “Чому ви ставите мені питання?” Як це чому? Це ж мої очі...

Не знаю. Може, у себе вдома я теж би щось запитувала. Хтозна... А тут, у Монсо... У королівстві лікаря Дешофі усе ясно без слів. Я йому, справді, дуже вдячна, адже коли помиратиму, добре бачитиму, хто як себе поводить біля мого смертного одра...