Розділ перший

-Ти бачила? Ікона стилю! – вигукнула в захопленні дочка, коли ми вийшли з офтальмологічної клініки.

-Що? – отетеріла я.

-Хто! Лікар! Мосьє Дешофі!

-Доню, що й можу побачити, коли маю катаракту на двох очах?! – щасливо відповіла я.

Та все ж, я дещо бачила. Дзеркала і безліч увімкнених маленьких вислих люстр. Навіть якщо вам не видно ні люстр, ні дзеркал, то ви бачите сяйво. Ви купаєтеся в сяйві. Воно міниться, промениться  на поверхнях  і неймовірно втішає. Чари оповивають вас і обіцяють. Щось давно забуте. Ще з дитинства. Не те, щоб свято. Радше, казку.

Тобто ви вітаєтеся з люб’язними мадамами на ресепшені, ви навіть розмовляєте з ними французькою, ви фіксуєте навколо людей, але сяйво зосереджується на вас і видобуває  дитячу усмішку на ваші скорботні вуста шістдесятип’ятирічної жінки. Я усміхаюся, коли мене садовлять тут же, біля ресепшена, до апарата, щоб перевірити мій стартовий зір. Коли все відбулося, я все ще сиджу, заглядаю в окуляр і усміхаюся.  Допоки не чую:

-Це все, мадам! Можете йти до зали очікування, будь ласка.

Хтось у найближчому майбутньому збирається длубатися у моїх очах, а я усміхаюся. Що за чари, чорт забирай?! По стінах зали очікування розповзаються  кольорові плями. “Картини, – здогадуюсь я. – Логічно. Не розглядати ж одне одного”. Але я розглядаю. Силуети й оптичні загадки. Із зали видно прочинені двері кабінету. І звідти так само світиться й виблискує. Певним чином розташовані дзеркала створюють ефект безперервного й всюдисущого руху. У десятки дверей  повсякчас заходять й виходять різнокаліберні плями. Найчастіше піряє одна – заклопотана і барвиста. І саме вона незабаром трансформується у дивовижного чародія. 

У кабінеті провідного хірурга з видалення катаракти Мішеля Дешофі  панують сутінки. Лише настільні лампи сіють невиразні жовті плями. Нам доводиться трохи почекати, і оскільки я мало що бачу, то зосереджуюся на звуках. У клініці звідусюди тихо лине класична музика. У мене за плечима сім років музичної школи, і я трохи на цьому знаюся. Музика ніби відсторонює повсякденність й узвичаєність. Натомість підсилює відчуття ірреального... Ну так не буває! І сяйво, і музика, і майже інтимні сутінки кабінету, і відсутність слів... Якийсь... новітній театр...

Була “Ода до Радості” Бетховена, коли увійшов мосьє Дешофі. Привітавшись, він розглядав в апарат мої очі, примовляючи “добре, прекрасно”. Його вишукані окуляри також грали зі світлом, і здавалося, що мосьє Дешофі сяє так само, як і інтер’єр його клініки. Мені він видався молодим. Пройшло менше, ніж п’ять хвилин, а паперові справи для двох операцій були вже у моїх руках. З клініки я вийшла трохи приголомшена.

-Так, ікона стилю, – провадила дочка, поки ми йшли до машини. – Біла сорочка. Чорні штани й туфлі. Жилет, краватка, шкарпетки – усе в червоний тон. І якась чарівна шпилька на краватці!

...А далі доктор Дешофі, як і личить чародієві, заходився сотворяти дива. Після першої операції я знову поринула в сяйво. Галактична люстра – Сонце – розпорошувала золоті відблиски у вітринах, машинах, окулярах, водоймах міста і в моєму правому оці. Я знову бачила світ. І світ цей був у мені, а не зовні. Світ не торкався мене по дотичній, як нещодавно. Світ ущент сповняв мене дитячою радістю, яку я повертала йому нескінченними усмішками й щирим здивуванням. Це сяйво полонило сподіваннями. Безпідставними. Безглуздими. Проте переживати їх було приємно. Аж так приємно, що надії поступово перетворювалися на впевненість і  неусвідомлену радість: усе буде добре.

...В інтимному кабінеті доктора Дешофі нам довелося трохи зачекати. Звучала п’ята симфонія Бетховена. Та, яка починається з чотирьох нот, а в наступному такті вони звучать ступенем нижче:

-Ту-ду-ду-ду-у-у-у! Ту-ду-ду-ду-у-у-у!

“Доля стукає у ваші двері”, – як писав сам композитор. І мені чомусь здалося, що тепер доля постукала і в мої. Умостившись на стільці для прооперованих,  зрячим оком я розглядала старовинні шафи. Одна – забита книгами. А в іншій виблискують холодні металеві предмети – зброя, світичі, фігурки античних богів. По стінах – картини, портрети, полички з вишуканими інсталяціями. Столи. За більшим – два комп’ютери та безліч приладів для обстеження. За меншим – купа паперів. Нарешті увійшов маг. Тепер я могла  добре його роздивитися. У білій сорочці, у жовтому, з візерунками, жилеті, на якому було пришпилено щось смарагдове, мосьє Дешофі був схожий на парубка-мажора. Чистими до прозорості, довгими пальцями він гортав папери, щось окреслюючи маркерами різного кольору на графічному зображенні мого лівого ока. Це були просто папери. Але на них було стільки кольорових позначок, що вони нагадували ілюстрований мистецький журнал. І коли мосьє Дешофі жонглював фломастерами, я не могла втриматися від дурнуватої усмішки. Магія тривала. У фіналі рандеву мосьє Дешофі  зірвав з мого носа окуляри для близькозорих, які я, за звичкою, продовжувала носити, ховаючись від стороннього ока, і категорично промовив:

-Ви цього більше не потребуєте!

Хоч насправді я потребувала, бо усе життя ховала за ними свого довгого носа.