Післямова

Компанія наша розпалася з різних причин. Марго загинула. Вітин чоловік Віктор, також тренер і спортсмен, котрий писав пісні про коней, харизматично їх співав, тренував дітей і сам перемагав на змаганнях, скалічився. А усіх коней, усіх 30, як в селі кажуть, голів, на м’ясокомбінат здали. Якось пізно увечері мені зателефонував нетверезий конюх Максим і пробубонів: «Завтра усіх – на ковбасу».
Віта ще якось метушилася, намагаючись врятувати ситуацію, та тодішній голові райдержадміністрації не хотілося, чи не моглося те нерентабельне господарство тримати, зарплату працівникам підвищити та кінний спорт розвивати (незважаючи на те, що котелевці-кіннотники щороку брали активну участь у місцевих змаганнях на кубок Ковпака). А мої колеги на радіо хвалебні передачі про неї неодноразово робили.

Міф, Фужер, Бандурист, Вишивка, Лорд, Павлінка, Паравела, Мольба, Ботаніка, Актриса, Молнія, Ахінея, Бамбук, Магістраль, Бабочка, Хризоліт, Малахіт, Містер, Бамбіна, Бурулька, Майя, Мальпа, Ахма, Віза, Хвастун, Подбор... Віта встигла продати кількох, як вона каже, «коників». Згадую, як колись після зливи нам вдалося сфотографувати котелевських коней в левадах під веселковим небом. Те фото є у всіх нас. То було чарівне місце і гарні часи. Особливі.
Відтоді я зрідка вирушаю до коней. Одного разу знову опинилася на добре знайомому мені Дібрівському кінному заводі з колегами під час екскурсії до дня журналіста. Побачила Грінапа. Торкнулася його та віддала всю моркву. Усі веселилися, реготали, катался та фаетоні верхи (а точніше їх водили – хіба ж то їзда верхи?). А мені було сумно. Згодом конюшню зачинили. Ми від’їжджали вже по темряві. Грінап залишився там. Веселі колеги співали та жартували, хтось запитав: «А ти на коняці каталася?». У мене ніколи було мети покататися. Хотілося бути з кіньми, відчувати атмосферу, а якщо їздити, то самостійно, швидко, правильно і за інших обставин. І я вдячна, що це у мене було. Коли тоді від’їжджали до міста, я дивилася у вікно і думала: добре, що віддала Грінапові усю моркву, бо напевне, вже не побачимось. Характерні світлі дібрівські паркани якось прощально миготіли за вікном, осяяні автобусними фарами.

А Тетяна Кобзар, з якої усе почалося, стала відомою на Полтавщині і в Україні художницею, - мої колеги журналісти неодноразово брали у неї інтерв’ю. Її роботи зберігаються у приватних колекціях за кордоном, її картини розповідають про народні свята, українські звичаї, природу, квіти... Вони входять до каталогів «Кращий твір року» та «Енциклопедії Сучасної України». А я пам’ятаю, як ми малювали конячок та кучерявих красунь на уроках. На останніх сторінках зошитів. Отримуючи зауваження за зауваженням від обурених вчительок. Тому коні для мене – це сумно. Але все одно, щойно потеплішає – я знову зберу невеличку команду і подамся до них. Кудись. Мабуть.