Котельва

Це було особливе місце. Якщо про Дібрівку я знала ще з 12 років, відколи виписувала журнал про коней (на його сторінках часто фігурувала славна Дібрівка), то про кінно-спортивну базу у Котельві я дізналася, просто випадково переключивши телевізор на один з місцевих телеканалів. «О», – сказала. Поставила собі уявну галочку у голові, щоб знайти, приїхати, програму зробити. Так почалося епоха нашої Котельви. Знайшла телефон голови райдержадміністрації. Зателефонувала, швидко домовилася про інтерв’ю. «Поїдеш зі мною?» - сестрі Аллі кажу. Та, легка на підйом, звісно, погодилася. Була зима. Нас зустріла Віта Панамаренко – струнка, енергійна, проста та сильна жінка, досвідчена наїзниця. Вона відстрочила у мій диктофон усе, що знала (а знала вона чимало!) про коней породи українська верхова та тракененська, про спортивне життя та кінні справи. А потім ми каталися верхи на високому Міфові, який проти зими заріс - такий оксамитовий став! Він, до речі, усміхатися міг, витягуючи шию та показуючи зуби. «Запишіть мені передачу на диск», - сказала Віта, що і стало для нас приводом приїхати ще. Це саме «ще» не забарилося. Зі мною до Котельви подалася тоді Оксана – моя подруга, наш звукооператор на радіо. По поверненні додому й вона підчепила вже добре знайомий мені «вірус Котельви». «Вони якісь особливі – і коні, і люди. Поїхали ще! Віта ж запрошувала!» Їздили. Наша цікава радіокоманда слабенько трималася верхи, чим тішила місцевих профі. А спілкувалися як! Наговоритися не могли. Оксана, зрештою, вийшла заміж за тамтешнього наїзника і народила доньку Алісу. Бувало: дощ, негода, спека, мороз, - байдуже: ми – до Котельви. Нерідко зі мною приїздила Марго – моя подруга, споріднена душа, ковзанярка і туристка. Відчайдушна, гарна, що не до барів, караоке та дискотек, а до природи завжди линула. Їй завжди було добре поза зоною комфорту: під зливою, у далеких походах, в печерах, на велосипеді по бездоріжжю, на зимових ковзанках при мінус 20, в галопі по асфальту... Дмитро теж приїздив. Ганяли верхи, купалися з кіньми у річці, варили куліш у казанку, каталися у фаетоні і на візку (раз – стоячи, як давньогрецькі боги!), відвідували красивезний Ковпаківський лісопарк, перешкоди «долали» та галоп куштували на смак. А раз і ночувати у Віти лишились – Я, Марго, Алла та наш поет – Дмитро Зірка.

Вдома я нерідко тужила за котелевськими кіньми. Уявляла, як зачиняється стайня і вони там самі лишаються. Готова було усе кинути і там працювати. Щойно ми приїздили, ті спортивні красені нагострювали вуха і всі, як один, уважно дивилися на нас. А котелевці працювали, тренувалися, навчали дітей і коней долати перешкоди, перемагали на всеукраїнських та міжнародних змаганнях, пиячили, кохалися, сварилися, одружувалися, розлучалися, приймали новонароджених лошат, іздили верхи лісами на знамените Більське городище, співали, травмувалися, лікувалися і лікували, підтримували одне одного, ловили адреналін, були щасливі. Жили. =А Дмитро... Він кропав ці вірші, як дихав, і видавав цілі поеми, у яких кумедно римував кожну дрібницю: від нашого приїзду на автовокзал і аж до повернення додому. У кандидата у майстри спорту з конкуру, вправної наїзниці, ветеринара і чарівної мами трьох доньок Віти Панамаренко (яку він «Котельвітою» називав) усі ті віршики збереглися – і досі час від часу перечитує.

«Потом у Виты мы спросили: «Как – тяжело, легко вам с ними?»
«Хватає з ними нам роботи, з ранку й до вечора турботи.
Слух'яні є, є норовливі. То кудись рвуться за стога,
То цілу ніч по всій конюшні гиги-гага, гиги-гага!».
(Д. Зірка, 2008 рік).

Коли Дмитро декламував свої коли жартівливі й суржикові, а коли і цілком серйозні твори у маленькій кімнатці працівників стайні, усі були вражені. І ті глиняні стіни також, бо ніколи нічого подібного не чули!