Дібрівка, Грінап

Паралельно з візитами до Григоровича я примудрялася час від часу навідуватися до Дібрівського кінного заводу, що на Миргородщині. Теж радіо допомогло – перший візит був з метою створити передачу про те чимале господарство. Тоді нас, мене та нашого звукооператора Сергія Чуницького, приймали як високих гостей: зустріли машиною, підсідлали коня, нагодували у ресторані. Щодо коня: я навіть не запам’ятала спочатку, як його звати. Коли приїхала вдруге із сестрою Аллою, нам дали теж саме цього дивного коня – гнідого зі світлою гривою. Відтепер вже запам'ятала, що це Грінап. Любила приїздити не в велелюдні та п'яні дні змагань, а ось так, коли тихо-тихо і нікого немає, коли можна поганяти просторим іподромом самій. Аллу кінь натурально поніс. Вона, ніби намагаючись зробити трюк а-ля джигітовка, якийсь час ще боролася зі своїм «зависанням» між копитами (в галопі!), намагалася підтягнутися, але зрозуміла, що треба від коня відриватися: знайшла мить, відпустила повідець і трохи провезла обличчям по землі. Перелякалися, але дорогою додому сміялися та джин-тоніки розпивали… А ще нам того дня подарували по справжній кінській підкові… Кого тільки я не брала з собою «на Дібрівку»! Колись поїхали з Дмитром, другом мого дитинства, котрий до кінних прогулянок був байдужий, зате любив дорогу, атмосферу стаєнь та щей кумедні вірші про наші походеньки писав. Того разу нас зустріла пані Тетяна, вивела Грінапа і пішла, по моєму проханню, за кумисом до іншої стайні, де кумедні ваговози з густими хвилястими гривами стояли. «На, потримай, поки-що», - дає мені вуздечку та іде. Грінап почав смикатися і різко мотати головою, напевно відчувши слабку непрофесіональну руку. Відпустила! І він помчав, окрилений несподіваною свободою та високо задерши від радості свого світлого хвоста... Ось такий бадьорий кумис! Це була надзвичайна подія для Державного Підприємства «Дібрівський кінний завод»: ошалілий від волі жеребець мчав крізь усю територію! Тетяна, працівниця заводу, щойно вийшла з конюшні, ледь пляшки з кумисом не розбила: що ж ви наробили!» - і побігла ловити втікача. Приїхала на ньому верхи, щоки червоні, а він аж у милі увесь. «Вибачте», - кажу. «Та, нічого» - стримано. Але сердилася, видно було. Могла б і догану через мене отримати, якби хтось побачив. Грінап, кінь з пшоняною гривою, мабуть, був мені вдячний за мить свободи. Вдруге мені була нагода ощасливити його кілька років потому, коли я віддала йому увесь пакунок із морквою. Але згодом про це...