Микола Григорович Пономарьов – знаний фермер на Полтавщині. Специфічний, буркотливий, завзятий. Тримав кількох коней у конюшні, великих собак-охоронців, вагончик, де відпочивав та трохи землі. Знайшла його, познайомилася. Ходила до нього раз на тиждень та вчилася їздити верхи. За гроші. Обклеїла його конюшню красивими листівками з кіньми, котрі мені з закордону друзі присилали. Неодноразово «літала» галопом по Дендропарку: особливо круто це було восени, коли ти мчиш та чуєш шурхіт листя. А довкола – жовто-зелено-червоні дерева. Спеціально насаджені, щоб такий різнокольоровий ефект був. Коли галопувала вдало, а коли й через голову коня на швидкості перелітала. Але завжди вдало катапультувалася, відбувшись лише синцями й забиттями. Ловила неабияке натхнення. Тато говорив «У тебе ж діти, а ти зовсім глузд втратила». Не одну радіопрограму зробила про Григоровича та про його коней – Кубіка, Зеніта, Нарциса та Лабіринта, після чого кілька разів каталася верхи безкоштовно. Григоровичу подобалися мої передачі, бо в них були деталі, описи, притаманні тільки цьому місцю, цим коникам, а не переписи з інтернету. Він це відчував. Хвалив, грушами соковитими пригощав. А білий красень Лабіринт належав Альоні – дівчині, котра певний час працювала у Григоровича, допомагала йому з кіньми та з такими «покатушниками», як ми. Мовчазна, відлюдькувата та не надто емоційна, на перший погляд, Альона виявилася душевною, чутливою та неординарною. Ми потоваришували. Вона навчала свого коня вищій школі і він слухався її без заліза: сідав, лягав, ставав на свічку, ходив іспанським кроком, танцював та навіть предмети приносив. Без батога, без трензеля. Так, як у Олександра Нєвзорова. Альона та білий кінь Лабіринт довели, що усе це реально. Вона надихнула мене на створення радіопрограми про метод Нєвзорова щодо виховання коней без болю, трензеля, шпорів, батога. Цей кінь був сенсом життя дівчини. За кілька років Лабіринт загинув від удару блискавки. А стайня Григоровича згоріла ущент. Кубік, Зеніт та Нарцис вціліли. Згодом їх Григорович продав.