Чутове

«Кінна хвороба» не відпускала. Ми дізналися, що у селищі Чутове, за 52 км від Полтави, з’явився справжній кінно-спортивний комплекс. Там жили прекрасні коні тракененської породи, серед яких мені запам'яталася гніда кобила Бухта з білою «ластівкою» на морді. Ясна річ, що мій тато нас з Тетяною Кобзар кілька разів туди возив. І в будні, і в свята, коли там грала музика, продавалися тістечка та відбувалися змагання з конкуру та виїздки.
Перший господар Ропавка розгорнув там неабияке господарство, вирощував міцних граційних тракенів, але після того, як помер, господарство розвалилося. Я вже дорослою, з коханим хлопцем (з яким, зрештою, болісно розсталася, але то вже інша історія) поїхала раз туди. Мене дезінформувала наша екс-головна редакторка Інна, що, мовляв, змагання там будуть. Збиралися, як на свято. Я взула нові черевики, дорогою зтерла ноги до крові (бо треба було йти кілометрів зо п’ять від автостанції), мій хлопець ніс мене на руках, бо шкіру над п'ятами здерла, боляче було йти. Ледве дісталися ми туди, а там – тиша. Занедбані коні і лошата у левадах топталися у кізяках та тягнули до нас свої симпатичні морди, дивилися зацікавлено. З конюшні вийшов міцний, невисокий чоловік: «Чого треба?» Пояснили, що на змагання приїхали. Махнув рукою: «Та, давно тут такого нема». Дорогою назад несла черевики в руках, а час від часу хлопець мене ніс, бо ще й прохолодно було. Я ззаду на нього застрибнула – ось і вся верхова їзда! Ніс мене терпляче. Щойно сіли в автобус – від реготу покотилися, згадуючи, як ми ретельно збиралися-чепурилися «на змагання». Хоча не буває нічого дарма: я зробила там кілька прикольних фото, які і досі зі мною. На них маленьке короткогриве лошатко мій шовковий шалик вхопило і тягне - «на зуб» пробує.