Супрунівка

Чи знала я, коли була малою, що колись стану еко-журналістом? Ходитиму дикими луками у пошуках рідкісних рослин, боротимусь, як можу, з глобальним потеплінням, а також… також уважно вивчатиму життя тварин? Звісно, ні. Але коні мені подобалися з дитинства.

   Коли я навчалася у школі, моя однокласниця Тетяна Кобзар, котра постійно малювала коней, якось сказала мені: «Якщо тобі трапиться малюнок, чи вирізка з газети з кіньми, принось, я їх колекціоную. Люблю коней». Я збирала. Старанно наклеювала ілюстрації з зображеннями красивих істот в товстий альбом для малювання – від цього він став ще товстішим, таким, що ледь закривався. Коли він закінчився, я зрозуміла, що не даруватиму Тані цей «шедевр». Сама захопилася кіньми. Нам тоді років по 11 було. Але Тетяна, на мій подив, тільки зраділа цьому: та не треба їй тих вирізок, головне, що подруга-однодумниця у неї намалювалася! Відтоді разом сиділи за партою, разом малювали гривастих красенів, разом тікали з уроків та натхненно їхали до села Супрунівка – до коней!

Супрунівка
У Супрунівці була стара радгоспівська стайня: я і досі пам’ятаю, як звали тих робочих конячок – Квітка, Свиріпка, Воронько – мій перший досвід верхової їзди пов’язаний саме з ним, а також височенний білий жеребець, якого тримали як розплідника («Таню, Таню, а що то у нього таке?!»). Також саме в селі Супрунівка я вперше побачила, як народжується лоша та одразу ж на свої тремтячі ніжки стає!
Найперший візит на супрунівську стайню (я вже не пам’ятаю, як ми дізналися про її існування) був таким собі: уявіть, 11-річні дівчата замість того, щоб піти після школи додому, поїхали на автобусі до кінцевої зупинки, потім ще більше години йшли пішки. А вже темно, рідні шукають (мобільних тоді не було і, не знаю, як у Тані, а у мене вдома плакала бабуся, що дитина зі школи не повернулася, - що батькам казати, коли з роботи прийдуть?), а воно зима, мороз мінус десять, а ми, червонощокі, голодні та щасливі дісталися-таки омріяної цілі – старої стайні. Але вона була зачинена – конюх, мабуть, тільки зранку та вдень там був, остограмився та й пішов додому відпочивати. Ми знайшли одне з замерзлих віконечок і, по черзі підсаджуючи одна одну, крехтячи та щосили тримаючи, зазирали і побачили коня. Гнідого коня з білою плямою на морді, що роздував ніздрі та розморожував своїм теплим диханням той бік вікна. Щасливі, йшли додому суцільною темрявою, знаючи, що таки «дадуть ремня» шоковані батьки. Самого натурального, пекучого ремня. Та ще й з дивною подругою водитися суворо заборонять. Але де там! Це був лише початок. Згодом батько, хоч і буркотів: «Кінь -це ж тварина! Воно лягне, потягне або наступить, шию звернеш, хребет зламаєш і прощщщай, молодость!». Та все одно у вихідні їхав з нами, невгамовними, на ту супрунівську стайню – щоб діти уроків не гуляли, не тікали самовільно, а під наглядом були. В ті часи я мала перший досвід верхової їзди. На вороному робочому мерині на ім’я Воронько. Ох і високо ж було, а цікаво як!
Після того, як я змусила батьків виписати мені радянський журнал «Коневодство и конный спорт» і заявила, що хочу бути професійною вершницею, чого тільки не чула я у відповідь: «Не для того пестили-виховували, щоб коням хвости крутила та г... чоботами товкла!» А тьотя Іда з Кемерово говорила, що якщо підеш у наїзники – матимеш криві ноги та матюкатимешся, як сільський дядько. Жахали, як могли. Хвилювалися. Але я з Супрунівки я винесла таке: кінь гарно пахне, а не смердить, як багато хто каже; кінь красиво рухається, дарує душевну гармонію, усе розуміє та має сумні очі.