Коні. Оповідання

Присвячується Херсонській області.

Бабка у Вишневому була дивна. Принаймні для тих, хто очікував побачити класичну сільську знахарку, як з кіно. Не було жодних хусток, довгих спідниць, скрипучої двері, сіней з купою розвішаних на просушку трав. Була жінка в джинсах, водолазці, цупкому жакеті. Усе те, до речі, було недешеве, – так казала Анжеліка, Настина дочка, яка тільки й робила, що сиділа в інтернеті в пошуках всякого шмаття, не стільки купити, скільки пооблизуватись. 
Бабку, хоча їй минуло вже шістдесят, зі спини можна було прийняти за дівчину, настільки прудкою та спритною вона була. А ще Яра носила довгу густу сиву косу, їздила на старій «Ниві» і геть не опікувалась городом. Ніхто у Вишневому вже не пам’ятав, як і коли вона з’явилася. Сорок років тому? Тридцять? П’ятдесят? Баба Марися казала, що відьма вже тоді була сивою, хоча й молодою. 
Знайти Вишневе завжди було непросто. Спочатку 15 кілометрів від містечка Блакитне Озеро (яке насправді було великим заболоченим старезним ставком) до Петрівки. Далі Петрівки вже мало хто заїжджав, бо то було село багате – з лікарнею, новою красивою школою, клубом і навіть готелем для тих, хто приїздив порибалити чи полювати у Дніпровських плавнях. Але якщо від Петрівки проїхати ще сім-дев’ять кілометрів (так, у когось на одометрі показувало сім, а у когось дев’ять), то можна було потрапити на розвилку. 
Саме тут двічі на день три рази на тиждень важко буркочучи зупинявся старий, колись смугастий автобус, а потім торохтів у зворотному напрямку. Тут на бетонному стовпчику висіла прямокутна металева пластина з назвою. Вона не мала стрілок і висіла так, що можна було вирішити, що Вишневе знаходиться як справа, так і зліва.  Рідкі мандрівники здебільшого обирали праву дорогу – вона була ширша, більш укатана, по узбіччях зеленими свічками стояли тополі... Обирали праву дорогу і потрапляли на старий погост. Років сто п'ятдесят було тому кладовищу. Звичайно, цікава культурна пам'ятка, але все ж таки на любителя. 
А ось вліво не звертав практично ніхто. Навіть після того, як з’явилися навігатори – хитромудрі високоточні прибори починали виснути, вимикатися і глючити десь за пів кілометра до розвилки. Так само починав зникати мобільний зв‘язок. Але саме там, якщо повернути вліво на розвилці, за п'ять кілометрів і було Вишневе. І Яра його знайшла. Це село завжди було невеличким, а зараз там залишилось менше десятка родин. Якщо точніше, сім, дім відьми став восьмим. 
Відьмі, хоча тоді ще ніхто не знав, що вона відьма, на питання, де можна оселитися, показали покинуту хату Омельченків, що на одшибі. Омельченки кілька років тому всією родиною виїхали чи то в Ізраїль, чи в Сполучені Штати, лишивши хату напризволяще. 
Жінка не стала перебирати, а оселилися там, де показали. Дивно то було – жінка в селі без чоловіка. Хіба справиться? Але, як виявилося, вона і не збиралася справлятися. Хіба що з ремонтом. Винайняла пару місцевих хлопців – ті перекрили дах, полагодили стіни. Коли настав час діджитилізуватися, то відьма привезла на своїй «Ниві» якихось молодиків, що встановили на дах тарілку. Так у Вишневому з’явився інтернет.  
Городу відьма не тримала – засіяла все квітами, такими, що не потребували особливого догляду – місцеві молодиці казали, що відьма «бур’яни розводить». Вони ж навпаки вишукували модне насіння, виписували щось з кольорових каталогів, які передавали з рук у руки. Але всіх обходила Настя, хазяйка єдиної невеличкої крамнички у Вишневому, – її Анжеліка знаходила і замовляла в інтернеті таке, чого ні в кого не було. 
Відьму те все не цікавило, тим не менш, її обійстя виглядало затишно й охайно. Хіба що крім старої вишні. Вона сухою неохайною грудою стирчала просто перед вікнами в палісаднику. 
Хоч як не питали Яру місцеві кумушки, але вона так і не сказала, чому не рубає сухе дерево. Навпаки, все село знало, що кожного березня відьма старанно поливає вишню, ніби очікуючи, що невдовзі та розцвіте. Звісно, вишня не квітла, але якась таки магія на неї діяла – за стільки років ані вітер не звалив сухе дерево, ані жуки-точильники не перетворили його на жовтий пил. Тож поступово Ярі дали спокій – ну поливає і поливає, всі мають право на дивацтва. 
Потроху мешканці Вишневого звикли і до відьминих нічних прогулянок. Хтось бачив, як вона ввечері йшла в степ, інші – як на зорі верталася. Може, тому і вставала опівдні – теж нечувано для села. Але лиха не робить, то і хай собі. Так чи інакше Яра стала частиною Вишневого, особливо коли з’ясувалося, що вона добре вправляє спини. Ще і досі, хоча була вже немолода, зберігала неабияку силу в руках. І зараз вже ніхто не звертав уваги на її дивацтва, як не звертали уваги на старий млин, або межу тополь за селом – частина звичного пейзажу і тільки. 
Крім спин та суглобів, лікувала відьма й інші хвороби. Лікувала чаєм – нічого дивного, як на сільську бабку, от тільки «пацієнти» б дуже здивувалися, якби дізналися, що той чай був завжди однаковим. Комусь для одужання вистачало однієї чашки, хтось ходив до відьми кілька раз – ніби проходив курс лікування. Єдине, і про те добре знали не лише у Вишневому, – відьма ніколи не бралася за приворот і, звісно, смерть. А все інше – будь ласка. 
З чаєм на стіл відьма обов’язково ставила велику кришталеву тацю з сімома фігурками коней. Хтось казав, що ті коні дивляться, як живі, і ніби все про тебе знають. Микола прийшов до відьми, бо все валилось з рук, і два місяці він прокидався вранці, відчуваючи себе вже втомленим. Після другої чашки відьминого чаю йому здалося, що коні ожили, один підхопив його на спину і поніс вдалечінь. «Ніби мені знов 17 і я мчу на своєму вєліку крізь поля, і в мене стільки волі, стільки сили, що все можу, хоч у небо злетіти!» – розповів він по секрету дружині. 
Чай подіяв. Микола знову набрався сил. Чи була то сила трав, чи дивні коні, чи те, що він розказав відьмі, що дуже турбується за дочку, яка нещодавно розлучилася. У них ніхто ніколи в родині не розлучався, а у дочки ще і двійко дітей. І не знає він, як з нею розмовляти і як допомогти, бо колюча і надто ранима стала. 
А іноді відьма чаю не заварювала, а одразу садила просителя у свою стареньку «Ниву» і везла в районну лікарню. Але таке траплялося дуже рідко – люди у Вишневому ніби жили вічно. От, наприклад, баба Марися, яку, за словами місцевих молодиць, чорти давно з ліхтарями на тому світі шукають. Та й не тільки її. Таке вже те було село, що там мало хворіли і якщо помирали то від старості або від нещасних випадків. Ну, як ото коли Сергій заснув в сараї і згорів, бо за якимось бісом взяв з собою гасову лампу і не загасив її. Дивний то був випадок, що й казати: сарай далеченько, край села. Чого Сергій туди поперся, та ще і з лампою? Але хтозна, що там у п’яних на умі і чи є у них взагалі той ум. 
Ніхто його у Вишневому все одно особливо не любив, поліція з райцентру склала протокол, тіло швиденько поховали, та й по всьому. Наталку, дочку Сергія, прихистила в себе Яра – не діло те, щоб десятирічна сирота жила сама. Мама Наталі померла ще раніше – вважалося, що то Сергій її довів до скону своїм пияцтвом та бійками. Наталці у відьми було добре – дитина стала чиста, охайна, перестала затинатися і тулитися по кутках, як перелякана миша, та і сама Яра ніби помолодшала і повеселішала. А Сергій… Як прийшов би до відьми, щоб вилікуватися, може б інакше вийшло. Але ж прийшов не за цим. 
А от Лєрі, якій поперек горла стало пияцтво чоловіка, відьма допомогла. З тим Остапом так було: пити він справді перестав, та натомість після походів до відьми став вирізати... люльки. З будь-якого дерева, яке знаходив. Вони були і звичайні, і чудернацькі, і нормального розміру, і малесенькі, і величезні «для рекорду». Люльки наче приросли до Остапових рук. Тільки випускаючи одну, він вже, як раніше склянку з горілкою, крутив в руках інший шмат деревини. 
Односельці посміювалися, аж поки до Остапа не приїхав кореспондент всеукраїнського каналу і не засняв всі ці люльки для сюжету. Щоправда сюжет знімали в Петрівці – кореспондент сказав, що до Вишневого доїхати не можуть. Лєра з Остапом взяли велику валізу з виробами, і попросили Настю їх підвезти. Так люльки прогриміли на всю Україну. Звідкись взялися закордонні колекціонери. То ж з того часу Лєра з Остапом не бідували. Він завзято різав люльки, вона вела переписку та ганяла в Петрівку на пошту з посилками. 
Зналася відьма й на інших проблемах. Якось до неї прийшли Мілана та Петро, яким вже перевалило за тридцять, а вони все не мали дітей. Яра, уважно подивившись на обох, сказала Мілані: 
— Звідки ж взятися дитині, якщо ти в колисці своє горе колисаєш? – і наказала приходити назавтра, як стемніє. Самій. Без Петра. 
Невідомо, звідки взнала відьма, що Мілана, тільки хоче сміятися, то одразу відчуває в горлі гуркіт мотоциклетного мотору і заходиться в задушливому кашлі. Жінка ж тільки пару років, як переїхала до Вишневого. І справді й досі колисала горе – десять років тому загинув в аварії її перший чоловік. 
Того вечора баба Марися, що мешкала неподалік від відьминої хати, прогледіла всі очі, але штори були опущені. Єдине, в чому могла заприсягтися Марися – у хаті всю ніч горіло світло і звідти ніхто не виходив. Вранці надворі з’явилася Мілана, – щаслива і свіжа, – ніби в молоці купана. Нікому нічого не розповідала, навіть чоловікові, а через трійко місяців понесла і народила близнят – Назара та Пилипа. І Петро, та й усе Вишневе нарешті почуло, як заливисто і дзвінко вона сміється. 
Ходили до Яри і люди з інших сіл – пішки навпростець, бо машиною треба було об’їжджати аж через Петрівку. Та і сама вона їздила по селах, коли звали. Кому спину вправити, кому в пологах допомогти, кого кинув хлопець, хто не знав, чи будувати нову хату…  
А зараз відьма летіла просто в нічне лютневе небо. Уже майже безхмарне, як весною, але ще з далекими холодними зірками. Коса як пліть билася по спині, вітер холодними ножами різав її обличчя, але вона не помічала – летіла. Летіла назустріч темному сталевому вогню. І з нею були її сім вірних друзів.