Розділ 23. Час, якого не можна позичити

Даніель повернувся з насосної Д116 вже після вечірньої видачі. Ніна залишила йому накриту миску, але спершу поставила на край столу не ложку, а короткий аркуш від Марка. На ньому стояли два перекреслені слова: упори придатні. Нижче Марк власною рукою дописав: після пошкодження — тільки нова повна проба в обох напрямах. Даніель бачив зірвану пломбу. На папері вона виглядала менша, ніж у дворі, де через неї довелося відвернути машину з трубами.
— Данило не пустить туди нікого з важким вантажем, — сказав Даніель.
— Він уже сказав водієві, — відповіла Ніна. — Мені потрібен твій час, не його рішення.
Вона не взяла його за руку. Ліва й так лежала в підтримці; правою він міг тримати ложку, але не переносити ящик із приймання. На його особистому аркуші було двадцять п’ять заряду після оплаченої роботи двох щитів. Дорогу через автомобільний міст він пройшов напружений, із двома перевірками постів, тож за відпочинок її ніхто не зараховував. Ніна показала порожню графу завтрашнього вантажу. Після партії Д114 домашній облік не давав їй права писати нову воду та їжу лише тому, що районний диспетчер назвав час рейсу.
— О шостій я приймаю те, що привезуть, — сказала вона. — Павел вийде зі мною. Ти не потрібен на підписі. Якщо хочеш їхати до служби, спершу відлеж своє.
Даніель хотів запитати про тріщину складської плити, про те, чи говорила Софія з Рутою. Запитання лишилося при ньому: відповіді не змінили б цієї ночі. Він поїв за столом, поки Павел звіряв із Ніною закриті добові листи Д114–116. Звідти до Даніеля долітали числа, але не сума, яку він міг би назвати точною: частину води вже видали, кілька посудин стояли в митті, а останній підпис дня ще належав черговому. Павел не робив зі свого підрахунку нової поставки. Ніна відсунула чужу районну накладну від домашньої книги, щоб їх не скріпили одним затискачем.
О дев’ятнадцятій Даніель ліг у тихій кімнаті. Підтримку руки він не зняв; Марк підігнав її після дороги так, щоб тканина не тиснула на старе місце травми. На дверях Ніна залишила записку для мешканців: до двадцять першої сорок не кликати Даніеля по робочих справах. Він попросив прибрати останні слова. Не тому, що хотів бути потрібним, а тому, що хтось міг прийти з пожежою й вирішити, ніби записка важливіша за людину.
Ніна подивилася на нього поверх олівця.
— За небезпеки покличу, — сказала вона. — Але від кожного твого пробудження відлік почнеться знову. Тобі зараз потрібні сто п’ятдесят справжніх хвилин.
Вона написала: звичайні питання — після 21:40. Даніель ліг знову. Перші хвилини ще чув, як із кухні несуть спорожнілу посудину. Потім Павел зачинив проміжні двері, і лишився слабкий рівний звук домашнього вводу. Це був фонд Д111–117, прийнятий на свої дні. Він не продовжувався сам собою після опівночі наступного дня, хоч лампа горіла так само спокійно.
Даніель не читав журнали й не крутив у голові число п’ятдесят чотири. Коли плече нило, він міняв положення без допомоги правої руки, повільно, на звичайній подушці. Першого разу йому здалося, що минула година. З другого кінця кімнати годинник показував дев’ятнадцять тридцять сім. Він заплющив очі. Одного разу хтось засміявся надворі, і він ледь не підвівся: у насосному дворі такий короткий звук мав би інше значення. За дверима сміх повторився, тепер із голосом Бена. Дім не просив його ставити мітки на нічний сміх.
О двадцять першій тридцять заряд дійшов до ста. Даніель дочекався двадцять першої сорок, щоб Ніні не довелося вгадувати, чи в проміжку він устиг щось робити. Повний показник не прибрав болю, і він не спробував розім’яти плече вагою. Коли вийшов, Павел уже тримав два різні запити на фонди післязавтра. Перший стосувався дому: звичайна енергія на Д118–124. Другий — міських діючих вузлів, по одній звичайній добовій касеті для депо, складу й насосної на кожен із тих самих семи днів. Міський папір Павел тільки одержав для відома; підписувати його за службу він не міг.
— На нашому ще немає приймання постачальника й обох постів, — сказав Павел. — Олена обіцяла привезти акт Д117. Не фонд.
— А якщо не встигне?
— У нас є порядок короткого обмеження. Не візьмемо з наступного тижня, доки його не існує.
Він сказав це так, наче йому було прикро за власну обережність. Даніель пригадав, як сьогодні водій розвертав важку машину від насосної: ніхто не захотів втратити час, але водовід залишився під керуванням своєї зміни. Даніель поклав міський аркуш окремо від домашнього. У сховищі міста були чотирнадцять окремих добових касет для можливого першого часу після перемикання і шість тестових після складської проби. Звичайні три на день належало привезти й прийняти наново. Цифри стояли близько на столі; фонди від цього не змішалися.
— Софія просила тебе завтра до майстерні, — сказав Павел. — Охололий стенд уже дозволили відкрити.
— G1 не привезуть вдруге.
— Вона так і написала.
Даніель провів пальцем по краю порожнього аркуша, не по місцю для чужого підпису. Після Д100 йому хотілося відразу побачити всередині деталі відповідь. Сімнадцять днів вона була холодна; можливість відкрити корпус не означала, що шість поділок самі назвуть причину. Він поклав записку біля дверей, щоб ранком не вийти без дозволеного журналу Р-6.
Д117 районний рейс дістався дому ще до того, як вулиця прогрілася. Ніна й Павел зустріли машину на нижньому підході. Даніель прокинувся від скрипу ручного візка, але залишився на сходинці без інструменту. Його права рука не була потрібна, щоб двоє вантажників поставили тару на рівний майданчик. Перший із них запропонував об’єднати воду з харчовими ящиками в одному рядку: так швидше поїдуть до наступної адреси. Ніна попросила два акти, які були в його теці, і показала різні серії.
— У мене двадцять три людини в домі, — сказала вона. — Ваш районний рейс має ще чотири адреси. Якщо воду недовезено, я повинна знати саме це, а не шукати її між порціями.
Вантажник зітхнув, але розрізав стяжку на харчовій стопі. Ніна з Павелом перелічили двісті десять порцій; два ящики треба було відкрити, бо на верхніх кришках стояло старе число. Усередині вкладені листи й фактичні пакунки збіглися з новим рядком. Павел поставив час приймання їжі — шоста нуль дві. Один із мешканців уже тримав тарілку, та Ніна не видала з нової партії нічого до цього підпису. Попередній домашній залишок вона не назвала нульовим: добові листи ще треба було звести після сніданку.
З водою вийшло інакше. Вісім посудин дали сто шістдесят літрів за пломбами та мірками, але на одній горловині папір був мокрий. Водій показав, як нічний дощ зайшов під брезент; він не торкався кришки, та не вимагав вірити йому на слово. Ніна попросила занести посудину під навіс і перевірити затиск та відбір звичайним приладом районного водного поста. Два молодші мешканці перенесли інші сім посудин своїм візком, не підставляючи Даніелеве плече під вантаж. Районний контролер, що їхав із машиною, зняв мокру зовнішню смугу, показав цілу внутрішню пломбу й отримав допустимий пробний показник. Ніна торкнулася сухого затиска, перш ніж поставити підпис за всю воду о шостій двадцять три. Водій сам вирішив не виправляти час їжі на той самий: наступна адреса побачить реальну затримку.
Поки чекали на контролера, хлопець, який розносив ранкові кухлі, запитав, чи можна взяти воду з семи сухих посудин. Він бачив, як їх внесли, і не розумів, чому одна мокра горловина тримає сніданок усім. Ніна не наказала йому повернутися до кімнати. Показала стару закриту посудину з прийнятого запасу Д114 і назвала кількість, яку могла відміряти зараз без нової поставки. Хлопець налив чай саме з неї. Решту ранкового миття відклали на час після перевірки. Даніель відчув, як кожна хвилина водія стає ціною для наступного дому, але Ніна не підписала сім восьмих як усі вісім. Хлопець сам приніс чисту лійку контролерові, коли той нарешті відкрив сумку. Його питання змінило порядок роботи, не межу приймання.
Даніель допоміг покласти легкі ярлики на дві вже прийняті стопи. Він не брався за повну посудину. На кухні вода Д117 отримала власне місце й власний рядок, їжа — свій. Не районний загальний фонд, не клінічні запаси і не те, що Тобіас тримав для своєї дороги. Ніна віддала мешканцеві сніданок і попросила його після їжі допомогти Павелові зі старими порожніми ящиками. Той погодився не через Даніеля, а тому, що завтра мав власну зміну біля дому й хотів знати, куди ставити нові.
Поки Ніна закривала акти, Даніель узяв тільки свою дозволену сторінку Р-6. На ній під двома чужими підписами залишилися три його вихідні показання. Він подивився на них із ґанку. За кілька годин інша людина виміряє метал, якого він не бачив усередині Д100. Якщо вона знайде зручне відношення шести до чотирьох, Софія все одно запитає, чи воно пояснює живий хід. Він нарешті вийшов не тому, що дім без нього скінчив приймання, а тому, що дім спромігся зробити це сам.