Післямови до Геловіну.

Кажуть, колись світло і темрява були друзями. Не тому, що розуміли одне одного, а тому, що обоє терпіти не могли тишу. Вони ділили між собою дні й ночі, як діти ділять яблуко — чесно, але завжди з невеличкою образою.

І все було просто, доки не з’явилися люди. Люди придумали лампи, вікна, молитви і страх. Вони поставили світло на сторожі від темряви, а темряві залишили підвали, сни й секрети.

І відтоді обидва світи живуть із легким відчуттям несправедливості. Але раз на рік, у ніч, коли вітер пахне гарбузом і воском, світло й темрява знову згадують, що колись уміли сидіти поруч — без битви, без меж, просто мовчати разом, слухаючи, як у людських домівках маленькі вогники дихають замість молитв.

Цю ніч люди називають Геловіном. 
А світло і темряву — ніччю, коли їм дозволено бути собою.

———

Вечір приходив у місто повільно, мов стара кішка, що знає всі дахи поіменно.

Десь між ліхтарями й кронами каштанів народжувався Геловін — не як свято, а як спогад.

Світ ніби трохи зітхнув і дозволив собі бути недосконалим.

Гарбузи світилися не для страху — для ніжності.

У кожному вогнику тепліло від доторку руки, що запалювала свічку, і від простого людського бажання: 

бодай раз на рік, щоб ніч не здавалася ворожою.

Хлопчик із рудим волоссям ішов вулицею, тримаючи у руках свій гарбуз — не злий, не смішний, просто гарбуз, який чомусь нагадував йому діда.

Дід казав:

«Коли ставиш ліхтар, не забувай — він не для того, щоб відганяти привидів. Він для того, щоб вони знали, куди йти.»

І хлопчик ставив його біля дверей — як маленький маяк для тих, хто загубився в дзеркалах.

Десь позаду, серед осіннього листя, йшла Темрява.

Не та, що в телевізорах чи під ліжками.

Жива.

Вона ходила від дому до дому й дивилася у вікна.

Іноді їй відчиняли.

Тоді вона заходила, сідала на кухні, поклавши холодні руки на стіл, і просто слухала, як люди говорять одне одному:

— Скільки років минуло, а все ще страшно, коли сам…

І Темрява усміхалася, бо знала: страх — це форма пам’яті.  
Світло не боролося з нею. Воно теж знало своє місце.

І коли свічки диміли від вітру, Світло просто тулилося до Темряви ближче, мовби казало:

«Я тут. Не плач.»

І Темрява не плакала.

Лише хлюпала носом у вигляді осіннього дощу.

На іншому кінці міста старий Джек — той самий, що колись обдурив чорта й залишився з гарбузом замість душі — сидів на лавці біля річки й чистив ліхтар.

Його вогник був маленький, жовтий, наче спогад про те, як колись він сміявся над страхом.

— Знаєш, — сказав він до нічного вітру, — люди змінили Геловін.

Вони думають, що це гра у страх.

А я завжди знав — це гра у надію.

Бо тільки дуже відважні можуть сміятися в темряві.

Вітер нічого не відповів, але десь неподалік зашурхотіло листя — так, ніби сам світ кивнув.

Коли опівночі хлопчик повернувся додому, його гарбуз уже майже догорів. Він зупинився, щоб подути на свічку, але не став. Нехай ще трохи горить. Може, хтось іще шукає дорогу додому.

І десь на тому краю, де ніч торкається ранку, Світло і Темрява сиділи поруч, гріли одна одній руки і тихо сміялися з людей, які так боялися тіні, але все одно запалювали вогні.

Бо світло завжди повертається.

Не щоб перемогти, а щоб пам’ятати.

Епілог.

Світ прокинувся пізно. Ліхтарі ще тліли, і світанок ніяковів, ніби запізнився на власну виставу.

У дворах стояли гарбузи — тихі, порожні, але всередині них ще жевріло щось, що навіть попіл не зміг погасити.

Може, спогад.

Може, світло, яке просто задрімало.

Діти знаходили недогорілі свічки, витирали сажу з пальців і казали:

— Ніч була добра цього року. Вона нас не лякала. 
І, можливо, ніхто не помітив, як у кутку двору, серед листя й тіні, щось невидиме усміхнулося.

Бо Темрява вже знала — її не зрадили, просто поділили на частини:

на тепло, що залишилося в долонях,

на сміх, що лунав у темряві,

на пам’ять, що тримає світло, навіть коли очі заплющені.

А десь далеко, у річці, старий Джек востаннє заглянув у свій ліхтар — у ту маленьку душу вогню, що все ще хотіла жити.

Він засміявся, і полум’я тремтливо відповіло — як старий друг, що нарешті почув: світло повертається не для битви. Для миру.

І коли над містом зійшло сонце, його проміння пахло воском і гарбузами, і на мить здавалося, що сама ніч ще стоїть поруч, примружившись від щастя.