Глава 59

Потяг набирав швидкості, розхитувався всією своєю масою. А потім так само почав сповільнюватись. Це принесло полегшення. Ми не встигли виїхати за місто. Потяг зупинився біля складів, проїхавши перон.
Двигун замовк. І відразу клацнуло та заскрипіло залізо — відчинився броньований люк дверей. На підніжку визирнув озброєний провідник.
- Комісар спеціального призначення Райх! - до нього кинувся Тіль, легко зістрибнувши на землю з виступу на якому ми тримались. - Ми затримуємо ешелон.
- А що сталось? - чоловік у формі залізничних військ не поспішав пропускати Райха в середину вагона.
- Є підозри, що між хворих ховаються злочинці.
Провідник зітхнув, але нарешті відступив.
- Я іду перевіряти вагон, - Райх обернувся до супроводу. - Ви — охороняєте інші. В середину не сунуться. Філ, ти напевно теж залишися на вулиці...
- А можна все-таки з вами? - шкірою йшов мороз від відчуття чужого погляду. Я озирався на склади й ангари, але нікого там не бачив. Та можна було і не здригатись, щоб зрозуміти, що за мною спостерігає Щуролов. Які тепер були у нього плани — невідомо. Але Райх поки не вважав його проблемою. Мені б такі нерви і уміння розставляти пріоритети.
- Гаразд. Зачекаєш в тамбурі.
Я з полегшенням піднявся на сходинку, стукнувши черевиками по металевій підлозі вагона.
В середині було скупо — суцільний метал, жодного натяку на зручність, тільки лампа в арматурній плітці під стелею рівно горіла.
Я вийняв парабелум, перевірив наявність патронів — все одно більше роботи було нічого, адже Райх зайшов у вагон, і провідник пішов за ним слідом. За розсувними дверцятами виднівся коридор з купе. В кожен з цих купе і зазирав комісар, перекидався кількома словами з пасажирами, і йшов далі. Пройшовши до кінця повернувся.
- Всі ранені перевірені раніше, у всіх є документи, - буденно пояснив він.
А може ми й дарма зупинили потяг і витрачаємо неоціненний час на порожні перевірки? Я уявив як там в купе лежать хворі які чекають допомоги. І стало страшно помилитись.
Ми вийшли на вулицю, і Райх підійшов до наступного вагона. Там вже чекав провідник, який не задавав зайвих питань.
- Філіп. Перевіряй парні, я не парні, - зирнувши на годинник скомандував Райх. Очевидно в його голову прийшли ті ж думки що і в мою.
Ми рушили між купе вдвох. Я зазирнув в перше, де на нарах лежав забинтований з голови до ніг чоловік, біля нього сиділа медсестра з незадоволеним затримкою поглядом. Довелось напружитись, щоб зчитати їх, потім переглянув документи. І переконавшись що перед мною люди я рушив далі.
На стук в наступні двері ніхто не відчинив. Я не здивувався і сам штовхнув їх в бік, намагаючись розсунути. В обличчя вдарила хвиля жару. Наче бомба розірвалась. Мене відкинуло до стіни, я затряс головою, намагаючись впоратись з шоком і болем. Райх вистрілив у вогняну тінь перелесника, який проривався до виходу з вагона. Але на переріз кулям кинулась жінка, закриваючи своїм тілом потвору.
Я кинувся за чудовиськом, намагаючись спинити. Кілька пострілів марно зрикошетили від сталевих стін вагона, перелесник шугонув на вулицю. Я за ним. Розпластався в стрибку, і таки впав прямо на тіло примари. Сконцентрувався як нас вчили на блокуванні доступу до пекла. Але моїх сил було явно не достатньо для затримання чи ліквідації істоти такої сили. Куля та і взагалі розплавилась не торкнувшись тіла почвари. Мене палило всього від спроб утримувати перелесника.
Схоже що ми наштовхнулись на  того самого отамана анархістів. І він зараз мене просто перепалить своєю міццю. На тому і завершиться історія Філа Сокола і його служба в правоохоронних органах.
Але я вперто не хотів випускати здобич з рук. Чіплявся за нього ледве не зубами.
І пропустив коли в повітрі спалахнула чергова зірка. Це золота монета яку я вже бачив у Райха опустилась на голову перелесника.
- Це моє місто, - недитячим голосом сказав Петрик.
Під моїми пальцями стало порожньо. Від доторку монети вогняна почвара задерев'яніла і розсипалась на чорний попіл.
- Звідки тут дитина? - донеслось до мене. Травмовані руки знову укутав біль від якого я втратив свідомість.
Отямився від того що в обличчя линули води, а потім піднесли до носа нашатир.
- Живий він, - почув я. І розплющив очі. Перше що побачив — ноги в солдатських чоботах.
- Рано ти хлопця з лікарні випустив! - лаявся чимось знайомий голос. - Геть його зі світу звести хочеш!
- Ну не представився ж він!
- Райх! Твої витівки вже всім в печінках сидять! Я особисто на тебе скаргу нашу! Дві!
- Валяй. Філ, ти як? Руками тільки не воруши.
- Відійди від хлопця! Ти твердо вирішив звести курсанта зі світу!
- Випий на, - виявилось що сперечався Тіль з начальником міліції. І простягав мені свою фляжку. Я вдячно сьорбнув гіркого настою. В голові прояснилось.
- Дякую...
- Відійди від нього я сказав! Філіп Сокол я забороняю тобі вести справи з комісаром спеціального призначення Райхом. Він — неадекватний.
- Та все гаразд, - вичавив я.
Глянув на Тіля, який тільки з виду був зухвалим. Насправді в його очах мені здалась прихована тривога.
Мене всадили на заднє видіння автомобіля. Поруч лежав і Петрик. Я з острахом глянув на його тіло. Але хлопчина дихав, просто був непритомним.
- Це — Щуролов! - я вказав на хлопчика.
- Ми це перевіримо, - погодився Райх. - Але зараз мені здається що це проста дитина, яка втекла з інтернату.
Сил сперечатись у мене не було. Я попросив води, а потім спробував привести до лад обсмалений одяг.
- Ми затримали їх? - спитав перегодя, коли підійшов знову Райх.
- Затримали, - чоловік усміхнувся. - Ну окрім перелесника. Тобі ще треба повчитись як затримувати, а не знищувати підозрюваних.
Я не образився.