Глава 57

Отямився я від яскравого світла. Спробував осягнути себе — дихаю, серце б'ється. Але якось неправильно. Наче не моє. Я розплющив очі, і вперся поглядом в намальовану на стелі зірку Давида. Вона виблискувала в сонячних променях. І пригнічувала.
- Ти на карантині, - почувся свистячий голос Райха.
- Живий! - зрадів я і спробував повернути голову на звук. Вдалось погано. Тіля я бачив краєм ока. Він майорів лікарняною піжамою на сусідньому ліжку.
- Нашого брата не так легко прибити, - почувся смішок.
- По комісару Савичу цього не скажеш, - я пригадав що провалив завдання. Хоча до сих пір не розумів, навіщо воно було поставлене таким чином.
- А що йому станеться? - голос комісара спеціального призначення став серйозним. - Втік.
- Я випустив у нього кілька куль.
- Його було цим точно не вбити. Але і добре, що ти не поліз з ним в бійку. Здається, я знаю в чім його сила.
- І в чому? - прослизнула цікавість. Хоча від довгої, як на мене розмови хотілось пити. Горло пекло.
- Він передбачає майбутнє. Тому завжди буде на крок по переду того, хто намагатиметься його спіймати.
- Кепсько, - я таки закашлявся.
І Райх наблизився, та простягнув мені склянку води. Допоміг напитись.
Я роздивився його бліде обличчя і скуйовджене волосся. Виглядав він так, що в труну кращим кладуть. Отож всі розмови про живучість — трішки перебільшені. Схоже мій наставник таки був за крок від смерті.
Вода розплескалась по підборіддю. Але стало легше.
- То ми перемогли? - нарешті зібрався з думками я, пригадуючи найтемнішу ніч в своєму житті.
- Бійку виграли. - погодився Тіль. Стояв над мною, перекочуючи між пальців монету. - Але не битву.
- Тобто?
- Коли ти ввійшов в повну силу відбити прорив стало легше. Але заводіяків звісно ми не піймали. Тільки місцева шантрапа. Ні Савича, ні тим більше їх отамана.
Я зміг нарешті повернути голову, роздивитись лікарняну палату, вкриту знаками обмеження. Знову впав на подушки.
- Я знаю, що тобі тут важко, - прослідкував за мною Райх. - Але поки ми мусимо сидіти тут.
- Чому?
- Може тому, що у тебе ще крапельниця?
- Я не про те, - я знову перевів подих. Мене бентежила не необхідність лежати на ліжку. Але питати в Тіля раптом стало страшно. Він мав знати. Він так багато знає про себе і про мене. Він напевно міг би пояснити що зі мною. Але сформулювати думку, довіритись йому, я не наважувався. Заплющив очі й пригадав свого подвійника. Живого. Видихнув, цідячи повітря. - Там, серед нечисті, там був мій двійник...
- Або примара, яка натягла твою личину
- Ні, - я мотнув головою. - Він людина... тоді що я?
- Теж людина, - губ Райха торкнулась посмішка. - Не допускаєш думки що вас було двоє?
- Б-брат? - я заїкнувся. Тіло охопило полегшення. Так що затремтіли пальці на ногах. Чому мені відразу не спало на думку що у мене міг бути брат — близнюк? - Але чому він з ними?
- А це питання до отамана. Спіймаємо його, багато чого довідаємось.
- Наприклад, чому вони взагалі взялись за Олександрію?
- Тут простіше, треба просто зрозуміти чого такого особливого в вашому місті є. Ти не знаєш, але ці спроби захопити міста, подекуди навіть не безуспішні. Тривають вже кілька років, - Райх присів на ліжко. Очевидно стояти йому було важкувато. - І щоразу місто перспективне. Або залежі газ знайдуть, або заліза. Минулого разу напали на Кривий Ріг...
- Вугілля! - перед очима постала стаття з газети. Під Олександрією знайшли родовище кам'яного вугілля.
- Ну або вугілля, - погодився Райх.
- Ви не зрозуміли. У нашому місті ніби то планують розробляти розріз, видобувати вугілля, - захлинаючись як завжди в такій ситуації словами став пояснювати я. - Про це навіть в газеті писали недавно.
- Я пропустив, - кивнув Тіль. - Але це багато пояснює.
- Але навіщо?
- Ті міста які захопили, - комісар раптом торкнувся свого шраму, ніби він нагадував йому по якусь невдачу. - Ми не знаємо що зараз з ними. Сполучення обрізане. Тому дати відповідь — навіщо їм міста ми поки не можемо. Хіба що треба сунутись в осине гніздо. Та хто погодиться?
- Як там мої друзі? - змінив тему я. В палаті не було ані Максима, ані Даміра. Навіть Жори не було. Тому було не зрозуміло, вижили вони чи ні. А чим більше я приходив до тями, тим більше починав хвилюватись.
- Твоя подружка — хороша, - Тіль знов усміхнувся. - Треба направити її на навчання, у неї є перспективи. З іншими — в різнім ступені все гаразд.
Я кивнув. Очі злипались від втоми. Саме життя наче вислизало від мене, пригнічене священними знаками. Тож опиратись втомі я не міг. Заплющив очі, а прокинувся вже після обіду.
Рухатись було легше. Райх читав якісь папери, я піднявся на ліктях, відчуваючи гостру потребу в туалеті. Комісар пояснив куди йти, не відриваючись від роботи. Як він міг працювати в цій обстановці я не знав. У мене в голові плутались думки, і рухатись було складно. Що вже казати про те, щоб сконцентруватись на документах.
- Чим зайняті? - не витримав я звуків шурхотіння паперів через кілька хвилин після того як повернувся в ліжко.
- Намагаюсь прорахувати кого впустили в місто, - відповів комісар. - Але окрім мене самого. Виконроба і трьох акторів нікого не знаходжу. Виконроба й акторів ми перевірили. Мене - теж...
- І що?
- Прораба заарештовано, його допитом я займусь завтра, як вийду звідси. Себе допитувати я не люблю, дурна вигадка.
- А актори?
- Сидять, зляться, хочуть квиток з міста... У них зривається графік вистав. Хоча не розумію, хто там може оцінити їх постановку.
- Ну так, не дуже цікаво, - погодився я. - Чи може я не тямлю в мистецтві. Четверо людей дві години займаються дурницями...
- Троє, - виправив мене Райх.
- Четверо, - я мотнув головою. І завмер від раптової здогадки. Забагато збігів. Таємні ходи під театром, блуд що втікав до театру, вибух на вокзалі в день прибуття потягу з трупою...Я пильно подивився на Райха. Він сидів замислений. Напевно теж обдумував те що і я.
- Їх треба затримати, - повільно промовив Райх. І кинувся на вихід з палати.
Я як прив'язаний дибуляв за ним.