Глава 56

Пізніше я зрозумів, що все ж таки голос Баюна на мене подіяв. Просто не так, як на всіх інших. Він притупив мій інстинкт самозбереження. Або на мене просто навалилось за один день стільки всього, що я просто здурів від того.
Бо як пояснити дії людини, яка хапає оберемок гранат і біжить в натовп нечисті, розгубивши всілякий страх?
Єдиним орієнтиром для мене став звук. Ось бахнуло, і я змінив траєкторію. Ось вибігла якась почвара — чи лісовик чи богинка, і я просто вистрілив в неї.
Ось тягне до мене руки колишні знайомий, з яким ми могли й нарди зіграти в кублі Сліпого. Вдарити прикладом. Кинути гранату.
Куди мене несло, я сам не тямив.
Звісно це не можна було назвати героїзмом. Чи чимось таким, за що комусь дають медалі. Мене просто несло проти течії, і я примудрявся залишитись живим. Поки не зачепився поглядом за самого себе.
Ніби в дзеркало подивився. І мій запал кудись зник. Я просто здувся. Ледь не випустив гранати, бо руки раптом стали важкими. Свинцевими. І заболіло все тіло. Кожна садна і подряпина. Кожен тумак, рана на нозі.
Подвійник дивися на мене. Тільки замість очей у нього були чорні провалля.
Ремінь ППШ вп'явся в плече, пальці впустили гранату на землю. Через велике зусилля я зробив крок на зустріч собі.
Істота з моїм обличчям була просякнута пекельною енергією. Одягнутий він був у форму курсанта, а не напівголий як я. Навіть шеврон на рукаві був цілий.
- Pater noster, qui es in caelis, sanctificetur nomen tuum. Adveniat regnum tuum. Fiat voluntas tua, sicut in caelo et in terra, - я заворушив гумами намагаючись розігнати вогкий туман в голові.
Подвійник єхидно усміхнувся. Посмішка у нього була кривувата — навіть не думав, що я так хижо і неприємно виглядаю. І зробив крок мені на зустріч.
Відстані між нами було кілька кроків. Я забував слова елементарної молитви. Подвійник не виглядав агресивним. Скоріш за все йому було цікаво.
- В народі кажуть, - він наблизився до мене на крок. - Якщо побачиш свого двійника, то скоро помреш. Але я сюди не помирати прийшов.
Масляні плівки його очей виблиснули в близькому спалаху вибуху. Я-не-я розвернувся і пішов геть. А я зсутулився, і безсило опустився на землю. Ця зустріч ніби вивернула мене навиворіт. Мій двійник був людиною. Потравленою пеклом. Але навіть не одержимим.
На коліна вискочив щур і несамовито заверещав. За мить його змело довгим щупаком якоїсь потвори. В кроці від мене смачно чавкнуло. Я вистрілив на звук. І випустив з пальців пістолет-кулемет.
Якщо мій двійник — людина. То що я таке? Тіль Райх помилися в мені. Я - потвора. Я навіть не людина. Я не зможу врятувати місто. Не зможу нічого.
Мене охоплював відчай. Розуміння власної обмеженості й нікчемності. Пекельні потвори обтікали мене, ніби не помічаючи. Тепер моїй живучості було логічне пояснення — мене не вважали ворогом. Для них я був своїм.
Я ліг на землю, скрутився калачиком і здавалось був готовим тонути в цьому чорному озері безвиході. Мені навіть на волю за паркан вже не хотілось — бо паркану не існувало. Не існувало жодних орієнтирів.
- Живий?! - в ребро штовхнувся черевик Жори. - Чи добити?
- Добий, - погодився я. Булої неприязні я до товстозадого однокурсника теж не відчував.
- Ще трохи й вони прорвуть лінію оборони, - заявив Жора. - Якщо є за кого помолитись там, то здається саме час. Може пекло їх омине.

І я нехочи підвівся. Здаватись ось так не хотілось. Я виживу — а всі інші? Ліда, Дамір, Юра, Брутто? Нянька з дитячого будинку? Що з ними буде?
Є речі важливіші від нас самих. Саме зараз під рев сирен тривоги, під шепіт пекельної істоти, під вибухи — я усвідомив це. Життя моїх друзів вище мого.
Нехай я не знаю що я таке. Нехай мене обурюють сумніви — я зможу розібратись з цим після того, як виживу. Якщо виживу. Але лежати й не намагатись зробити бодай щось, щоб врятувати тих, кого люблю я не можу.
Якби ж то я міг викликати своїх предків. Але чи знаю я взагалі своє коріння? Хлопець без роду? Хлопець, який так хотів отримати квиток з міста, щоб розібратись з минулим. То до кого мені звертатись?
Нас вчили молитвам і різним знакам. Всьому тому, що могло зарадити й стримати пекло. Але тому, про що казав Райх нас не вчили. І дістатись до комісара я не міг. Щоб отримати ще якусь підказку. Може взагалі його слова — вигадка запаленого мозку.
- Ти думаєш щось робити? - Жора нервував. Він випускав набій за набоєм. Щастило, що ми не були першочерговою ціллю нечистої навали. Я бачив як йому стає кепсько з кожною миттю. Він ламався.
- Я уявлення не маю, що зробити! - огризнувся до нього. Став підбирати гранати.
- Нікчема і нездара! - буркнув Жора. - І що комісар в тобі знайшов?
- Дар, - гірко відповів я. Дар в який я і сам не вірю.
Я пошпурив в натовп нечисті чергову гранату. Бахнуло. Без особливого толку — пекельних створінь було забагато. Але що мені залишалось — лише битись до останнього набою.
Я прицілився і зробив кілька пострілів в дрібних чортенят. Ті кинулись в розсип.
А потім “останній набій” стався занадто швидко. Ще кілька пострілів і барабан ППШ спорожнів.
Чергова невдача вже навіть не сприймалась як щось дивне. Авжеж я сьогодні лажаю раз за разом. Рот наповнився гіркою як полин слиною. Ще три гранати — і все. Пшик, а не бійка.
Мною нарешті зацікавились. Не ті, що прийшли з-за паркану. А колишні подільники. Нас з Жорою намагались оточити. Спочатку в натовпі я б міг цього і не помітити. Але до мене кинулось відразу декілька щурів, на яких було важко не зважати.
Щуролов теж щось від мене хотів. Проте не проявлявся на полі бою, що дратувало.
На колишніх товаришів я витратив останні гранати. Залишався тільки Жора з його пістолетом-кулеметом.
Я спробував телекінезом притягнути до себе якусь зброю. Але авжеж по вазі то були не кулі. Тому тільки від натуги кров носом пішла. Я провів рукою по губах, усвідомлюючи що чим би я не був — кров у мене червона, тепла і солона на смак. Як у людини.
Я спробував відчути свій рід. Відчути, прикликати. Навіть не уявляю як це робити. Це не казки читати та демонів прикликувати. Це будь-який дурник може. Бо пекло воно таке — тільки потягнись до нього, а воно вже тут як тут.
Але від мене вимагалось щось інше.
Я затис в пальцях монету від Райха. І зрозумів, що це остання моя зброя. Ніякі предки не відкликались. Залишалось просто померти. Страху не було. Кажуть, герої не вмирають. Вмирають вороги. Зараз в рукопашну я міг забрати з собою максимум одного ворога. Тож нехай він помре.
- Ти куди? - смикнув за рукав Жора. Мене так поглинули власні переживання, що я про нього навіть забув.
- Роблю все що можу, - відповів я. - Не в нору ж ховатись!
Жора не відповів. Подумав було, що йому забракло слів. Але коли озирнувся, зрозумів що помилився. Жору накрило. Він стояв пускаючи слину, а його очі помалу мертвіли.
- Гей! - я заліпив йому ляпаса. Але ступор тривав. - Жорка! Скотина! - я знову дав хлопцю тумака, потряс за одяг. Без результатно. Голос Баюна таки просвердлив дірку в його черепній коробці. І якою б твердою не була кістка — все одно луснула. Чергова прикрість наче переповнила чашу терпіння. Тепер на місце байдужості прийшла лють.
Я облишив однокурсника. І рушив куди збирався. Світ став сіріти. Змазувались тіні. Напевно мої очі зараз виблискували. Відчай надавав сил. Я вдарив першу ліпшу істоту, і за руками понеслось примарне світло. Напевно мені здалось. Я злився, що мушу виступати сам на сам з монстрами, і ніхто не йде за мною.
Ротата піднята відлетіла від мене чорніючи на очах. Осипалась попелом. Мою руку пекло. Над вухом пронісся сміх пересмішника. І примара блуда заступила шлях. Він пригнічував своєю міццю. Він хотів перемолоти мене, але я не відступав. Всі слова молитов стали порожніми, неправильними. Непотрібними.
Постать блуда чорнильними крилами затуляла від мене світло, налітала намагаючись примарними ударами вирвати плоть.
Я більше не був своїм серед пекельних створінь. Вони озирались, розвертали на вісімдесят градусів голови, відділялись від основної маси, і бігли до мене. Їм заступали дорогу щурі, кидались на мертву плоть, вгризаючись зубами в неї. Корчились в муках.
А я транслював свою лють і готовність віддати життя за те, щоб спинити цю навалу.
Волосся заворушилось на потилиці від примарного холоду.
Я не бачив нічого. Але раптом відчув, що не сам. Ті, хто не пішли, проступали поруч зі мною. І ніби ділились власною силою зі мною.
Вже обидві мої руки горіли, вбивались в плоть потвор, розмітали безтілесний туман. І блуд з соромом втік. Обернувся птахом і злетів над полем бою. А не такі проворні як він мавки й лісовики розлітались навколо мене, зникаючи від кожного доторку.
Їх пазурі хапали мене, але біль я не відчував. Тільки все більше і більше люті. І ця лють знаходила відгук у мене за спиною. Сотні полеглих українців стояли поруч зі мною, і вливали в мене свою силу.
Я не знаю скільки це тривало. Просто в якусь мить моє тіло переповнилось цією силою і зломилось. Я впав на коліна, хапаючи ротом повітря. Але легені відмовлялись приймати кисень. В очах потемніло. Я навіть не знав, впорався я чи ні. Зробив хоч щось істотне для того, щоб переломити хід бою. Я просто втратив свідомість.