Глава 54

Зі зціпленими зубами, так що здавалось, скоро залишусь без них я дотягую комісара Райха до ЗІЛа за яким має бути Ліда. Мені вважай щастить, що ніхто не втрутився. Не спинив. Не впевнений, що зміг би ще раз відрізнити ворог перед мною, чи союзник. Не знаю, чи міг би ще раз змінити хід часу. Ніколи не робив такого кілька разів підряд.
Але в навколишній метушні ще один ранений, якого витягують з-під куль нікого не цікавить. Всі навколо зайняті іншим — я відчуваю, що люди програють. Гучномовець все так само транслює то лозунги то шепіт потойбіччя.
Люди втрачають сили. Мене самого роздирає. Купа суперечливих почуттів. Не знаю як мозок ще не закипів.
- Філіп! - Ліда вириває долоню з руки Даміра. - У тебе кров! - вона торкається мого плеча. Голос тремтить. Але її присутність раптом полегшує мій стан. Наче мішок з голови зняв.
- Це не моя кров, - видихаю я. - Допоможи комісару.
- Твоя, - дівчина проводить пальцями по моєму підборіддю. Я ж торкаюсь язиком губи - навіть не помітив як прокусив.
- Дурниці! - мене трішки дратує, те що вона більше турбується зараз про мою нікчемну подряпину ніж про мого наставника.
- І нога, - ось тут я шоковано переводжу погляд вниз і помічаю роздерту штанину.
Стає гірко. Тільки ж купив собі новий одяг. І от — модну сорочку перетворив на ганчірки, а штани осколком розірвало. Дивно, та нога вже не болить. Хоча чому я дивуюсь, на мені ж все гоїться як на собаці...
- Займись комісаром! - гримаю на Ліду. Потім схаменувся. - Пробач. Я ..
- Це ти пробач, - вона розгублено торкається рукою Тіля, присівши навпочіпки. - Я не знаю, що робити.
- Але ти можеш, у тебе сила! - мені набридло ходити колами.
- Я всього лишень з роду відьом, - вона хитає головою. - Ніколи нічого не вміла. Ніхто й не відчував.
- Я відчуваю, Лідо, - я теж стаю на колінах біля неї. Коротко дивлюсь на напруженого Даміра, який стискає пістолет-кулемет, і наче прикриває нас. Сподіваюсь що шепіт Баюна не затьмарить йому розум, і він не почне стріляти мені в спину, коли я відвернусь. - Ти маєш спробувати щось зробити, Лід! - махаю Даміру, щоб підійшов. - Охороняй їх, - прошу в однокурсника. - Але якщо Райх вмре і стане піднятим — стріляй. Не спускай з нього очей. Не упусти цей момент.
- Хіба піднятими стають ось так одразу? - нервово поклавши пальця на гачок перепитує Дамір.
- Все може бути, - відповідаю я. Кладу Лідині руки на груди Райху. Я ж відчуваю як її сила нерівно плескається навколо. Їй треба тільки зосередитись. Часу немає. Але знаходжу в собі сили: - In nomine Patris, et Filii, et Spiritus Sancti.
Молитва зривається камінцями. Не так як було, коли напав Блуд. А просто важко, проштовхуючись рваними звуками із грудей. І зараз я відчуваю наскільки воно мені чуже.
Це Тіль своїми словами щось зрушив.
Я відпустив руки Ліди, і намацав в кишені монету. Перевірив ППШ. Треба було щось робити. Правда я не знав, що саме.
Прикликати предків? Це твердження не вкладалось в усі ті теорії, які нам викладали в училищі. Люди або живі або мертві. Пекельні породження не рахуються. Вони маріонетки пекла, вони підняті його силою, і варто відсікти від них живлення, як вони розсиплються. Що ж тоді мав на увазі Райх?
Як так могло бути, що мої предки не вмирали?
Не виходило скласти все в одне єдине.
Залишалось діяти як завжди. Лізти в бійку, і будь-що буде.
Я визирнув зі свого укриття. Нічого поки не змінилось. Тільки від паркана вже не відстрілювались вартові. Схоже що прорив — справа часу. Нехай і оточені, але злочинці були там, де хотіли бути. Вони досягнули місця, де нечисть вела штурм людського захисту.
Я вкотре зиркнув на Даміра, його губи ворушились читаючи молитву. Ліда сиділа розгублено біля Райха. Пробувала зупинити кров. Може я і помилився. І вона не зцілить його. А потім в натовпі мигнув комісар Савич, і я зрозумів, що тільки даремно втрачаю час.
Я побіг. Туди, де його фігура була лиш мить. Сподівався дістатись до нього зненацька. Це був мій єдиний шанс. Савич знову був біля наших бійців. Що ще він може зробити лихого, перш ніж я його спиню? Тіль наказав брати його живим. Цю думку я не додумав. Комісар ніби знав, що я біжу за ним. Поровот всім корпусом, черга пострілів, не зважаючи на людей, що нас розділяють.
Я впав, тіло саме зреагувало, наче мені підніжку поставили. А потім. Так рефлекси. Я просто забув, що мені не можна вбивати. Нам втурювали в училищі як діяти, коли в тебе стріляють. І це було геть не те, що від мене чекав комісар.
Я натиснув на гачок свого ППШ, і майже не цілячись зробив кілька пострілів. Я так несвідомо хотів щоб кулі втрапили в ціль, що не відразу навіть зрозумів, що якимось чином знову застосовую телекінез. Тільки липкий страх, що ковзнув в спустошені груди привів до тями.
Савич заточився, три кулі влучили йому в груди. Масивне тіло зрадника впало спочатку на коліна, потім завалилось обличчям вперед.
- Он він! - мене викрили. - Он вбивця!
Бах!
Я зірвався на ноги, і чкурнув як заєць. Загубитись між натовпом було не легко — я виблискував голою спиною. В той час як інші були в повній амуніції. Здавалось, що це мій кінець. Зараз ніхто не буде розбиратись за чиїм наказам я діяв. Я без форми, без впізнавальних знаків, на виду в усіх стріляю в комісара особливого визначення! Уб'ють. Я маневрував між нашими, слухав матюки, впізнавав іноді обличчя міліціонерів чи курсантів, поки не зрозумів, що до відкритого простору між нашими і бандитами залишилось всього нічого. Дивно, як в мене не влучила якась куля.
Тікати було нікуди. Я вкотре налажав.
В цю мить гримнуло так, що мене збило з ніг. Думав звуком. Аж потім зрозумів, що це ударна хвиля. Розметало не тільки наших солдат, але і частину бандитів. Груди сплющило. В очах було темно. Тільки навколо мене в ватній тиші рознісся сміх пересмішника. Я підняв голову. Але можна було і не дивитись. Паркан впав і в місто текли з сухим тріском вони — мавки, лісовики, лихо, скакали дрібні біси, наповнюючи простір смердючою сіркою. Нечисті був цілий вал.
- Сокіл ти їх зустрічати біг? - хрипко засміявся хтось поруч.
Жора. Лежав так само як і я, але задер голову. І усміхався. І я з подивом зрозумів, що він чистий.