Глава 53

На тлі вибухів і скрекотання кулеметів ці постріли здавались безшумними. І водночас оглушали.
- Не стріляти! - примудрився викрикнути Райх. Впав на землю, перекотився. Кулі здіймали куряву в тому місці де він був.
- Ви чули? - я кинувся до двох бійців, які звели курки, але не вирішили поки в якого з комісарів стріляти. - Не стріляти! На землю!
Сам впав, автоматна черга просвистіла над мною. На мене навалився солдат з гіршою реакцією, йому перепало. Але крові було не видно. Інший поповз в укриття.
Я спробував звільнитись і роздивитись що відбувається — Савич не стояв на місці, він задкував до монстрів, а Райх не діставав зброю, цілком покладаючись на свої здібності. Я бачив як Тіль в якусь мить наче став невловимо швидким. Перетікав у просторі, минаючи кулі. Мені такі здібності тільки снились. Але чому я не можу застосувати ті що є? Я сконцентрувався на розігрітому дулі автомата в руках Савича. Те затремтіло, у мене піт на скронях виступив. Вперше намагався застосувати телекінез не торкаючись руками провідника.
Ставало страшно, муторно від тих зусиль які я прикладав. До горла підкотив клубок нудоти. Зачарована зброя кололась. Напевно для пентаграм і гексаграм не було різниці, хто намагається торкнутись силою — пекельне породження чи курсант. Вони почали сяяти. Савичу це теж не сподобалось, він нарешті оступився, черговий сніп куль полетів в небо. Ривок Тіля був блискавичним.
Він опинився за крок від Савича, змахнув рукою. Але зрадник теж не сильно розгубився, вдарив прикладом. Райх заблокував удар рукою, не довершивши почате. Він випав з тіней, ставши повільнішим.
Я нарешті скинув з себе непритомного солдата, і не знав, що ще можу робити. Комісари перейшли в рукопашну, і треба віддати належне Савичу, його підготовка була на високому рівні. Вони обмінювались ударами з Райхом. У Тіля стала погано працювати рука, яка взяла на себе удар прикладом. Треба було втрутитись. Та у мене самого паморочилось в голові, нестерпний шепіт Баюна вгризався буром в мозок.
В повітрі пролетів якийсь предмет. Я відзначив як спалахнули яскраво на ньому символи. Мозок розпізнав гранату автоматично.
- Тіль! Лягай! - крикнув, як мені здалось щосили. Повернувся, щоб зрозуміти звідки прилетіло, але зловмисник зник.
Залишилось тільки накрити голову руками, припасти до землі, благаючи її розступитись. Гримнуло так, що знову оглухнув, не допомогло навіть те що рот я широко відкрив. На мене посипалась земля. Ногу прошило болем. Але я вперто піднявся. Савича на п'ятачку світла не було. Тіль же лежав, розпластаний на землі. Я кинувся до нього, забувши про все нас світі. Навіть голос Баюна, трансльований гучномовцем перестав чути. Хоч за це варто подякувати злочинцям, які кинули гранату.
На ходу переварив інформацію і усвідомив, що кидали свої.
- Комісар! - торкнувся нерухомого тіла, і ледь не завив. Пальці відразу втрапили в гаряче і мокре. Кров заливала груди Райху. Я почав його обмацувати, щоб зрозуміти де рани.
- Облиш, - просвистів він. - Заживе...
- Заживе! - погодився я. Тремтячими руками відклав ППШ і стягнув сорочку. Став намагатись цією сорочкою заткнути йому рану на грудях. Чому мені не видали пакет для надання першої допомоги?
- На, - він кволо смикнув рукою, намагаючись передати мені велику круглу монету. Я затиснув її між пальців сунув в кишеню штанів. Треба було витягати комісара туди, де йому б надали допомогу. Я знов накинув зброю на плече, потім подумав, і звів затвор, перевіши в ППШ в бойову готовність, а вже потім спробував підхопити Райха під пахви, щоб потягнути. Він закашлявся, на губах запухирилась кривава піна.
Стало так гидко. Я нічого не міг змінити. Я не знав як лікувати пораненого з пневматориксом. Але Тіль оговтався.
- Ти один, - прошепотів він. - Один в місті. Такий, - знову закашлявся. Я погано слухав те, що він говорить. Але Тіль раптом сильною хватко перехопив мою руку, змушуючи зупинитись. І вислухати. - Ви українці, особлива нація. У вас одних в усій Європі не було ніколи господаря. Вас намагались підкорити, запрягти. Століттями винищували, а ви відроджувались як бур'ян, і не терпіли над собою ні лорда, ні короля, - довга промова виснажувала його. А я не розумів, до чого ця розповідь? До чого переповідати мені це зараз?

- Не важливо наскільки я унікальний, - я знову спробував тягнути Райха. Думалось, якщо дотягну його до Ліди, то вона зарадить.
- Помиляєшся! Тільки ти, обдарований, не підкорений пеклом можеш все спинити. Бо тільки українці виходячи на поле боя здатні прикликати тіні предків. Тих, хто вільний від народження і нескорений в смерті. Ви клали більше ніж тіло за свою свободу. Ви.., - знову важкий кашель. Я витер рот Тіля від кривавої піни. Зрозумів якимось чином, що йому треба його фляжка, витягнув її з кишені, і приклав до губ. Райх вдячно ковтнув. Заплющив очі й замовк. Здалось, що втратив свідомість. Але варто було його зрушити як він знову отямився. - Ви клали душу за волю і пекло не могло зібрати цю житву. Всі твої предки все ще тут. Всі вони готові знову вступити в бій за свою землю, просто... поклич.
Його очі закотились. А я зрозумів що плачу. Невже це все, і єдиний мій наставник, якому я вірив і який ставився до мене нормально, помре ось так? Мене всього крутило від болю. Слова Тіля зараз я не сприймав. Бо вони були не важливими. Важливо було витягнути його. Приклав пальці до шиї, щоб відчути як повільно, але стукає пульс в артерії.
Видихнув з полегшенням і потягнув. Туди, до машин, до своїх, які вели вогонь по злочинцях. З боку паркану все рідше лунали постріли. Замовкла гармата. Скоро там не залишиться захисників.
- Курсант Сокіл! - до мене підбіг капітан Тонкий. - Відійди, далі я сам!
Не зрозумів, звідки взявся виконувач обов'язів директора училища, напевно курсантів теж пригнали захищати місто, але на мить передихнув з полегшенням. Я впорався... Бах! Постріл пролунав над вухом, куля вп'ялась в Райха, його вигнуло і підкинуло від удару, так само як ще не давно підкидало Добриню. Я повернувся, вперся поглядом в дуло нагородного маузера. Глянув в обличчя Тонкого сповнене ненависті, і не придумав нічого кращого, як сполохано відкотити час назад.
- Відійди, далі я сам! - Кричить знову Лаврентій Омелянович. І я перехоплюю ППШ, обмацую зведений затвор, і втоплюю пальцем пусковий гачок. Мить. Сполох пострілу.
Бє руку віддача — тримав зброю незручно. Але капітан впав. Запізніло намагаюсь осягнути що я накоїв. Що робити далі. Що взагалі відбувається. Жага волі накладається раптом на голос з гучномовця:
- Випустіть людей з гетто! Зламайте паркани! Досить тримати людей як тварин в загоні!
Я не тварина. Я хочу на волю. Але хрип Тіля несподівано тверезить. Жага вибігти за паркан притуплюється, витіснена адреналіном і полинно-гірким страхом за комісара Райха. Ще не було такого, щоб у мене була аж така сильна емоція, такий важливий обов'язок, як той що я звалив сьогодні. І я присідаю до пораненого, хоч всього мене рве на шматки бажанням просто побігти між кулями й вибухами до паркану.