Глава 50

В темряві довелось трішки постояти, щоб очі звикли. Далі ми йшли з на світло, що ледве пробивалось здалека.
А потім опинились біля входу в кімнату. І я зрозумів, що вже був ту в цьому приміщенні. Старі матраци, щури... Не знаю якими чином ми вибрели знову під театр. Але часу на розгублення не було. Посеред всього цього безладу, випускаючи навколо себе бліде світло знаходилось двоє.
Петрик і Ліда. Хлопчик сидів на якійсь бочці, і стискав в руках сопілку. Мені стало зле. Бо я не розумів, що справді відшукав зниклу дитину, чи наштовхнувся на ще одного підмінка? Навколо була така густа аура потойбіччя, що я просто не міг нічого розібрати. Можливо б комісар Райх і розібрався. Але не я.
- Ліда! - я гукнув дівчину. І вона обернулась.
- Філ! Слава Богу! - дівчина ступила крок до мене. Щурі навколо неї розбіглись геть. - Я не знаю, як я тут опинилась! Але Петрик сказав не нервувати, бо ти скоро прийдеш.
Я проковтнув грудку. І приготувався .. до чого приготувався? Це в Добриню можна було випустити кулю. Він був злим і без впливу пекла. А Петрик? Що я можу зробити супроти монстра в личині дитини?
- Не треба різких рухів, - сказав хлопчик. Голос у нього був не дитячим. А цілком собі дорослим. Від чого було доволі моторошно. - Ми тут зібрались не для того, щоб намагатись одне одного вбити.
- Та невже? - я зробив кілька кроків вперед. Стискав в кишені ніж. Озирнувся на мить на Даміра, але татарин став на вході і не ворушився, загіпнотизовано вдивляючись в одну точку.
Петрик прослідкував за моїми рухом.
- Твій друг поки відпочине, - пояснив він. - Розмова буде занадто серйозна. І не для вух смертних.
- Що це значить? - я кивнув в бік Ліди, почавши вже сумніватися в тому, що перед мною справжня дівчина.
Я заплутався. Це дратувало. Спробував пригадати якусь молитву, і текст потік в свідомості повільним речитативом. Щуролов не намагався на мене вплинути. Це бентежило ще дужче.
- Час тобі пригадати те, що було, - пояснив Щуролов. - Хіба забув як я тебе врятував?
- Врятував? - я кліпнув віями, занадто міцно стис руків'я ножа, не дивлячись на нього, так що вказівний палець наштовхнувся на край леза, і поріз віддався болем в руці.
Петрик підніс сопілку до губ і повільно видихнув.
Я пам'ятав цю мелодію. Пам'ятав. Пам'ятав. Луна відбивалась під склепінням підвалу, і осідала в моєму мозку.
- Навіщо мені пригадувати? - вичавив з себе, хоча на мене навалилась раптова втома. Я нічого не пам'ятав зі свого дитинства, як би того не хотілось всім. А тепер ще й опирався цьому.
- Бо рано чи пізно ми всі опиняємось перед вибором — жити чи підкоритись пеклу, - припинивши награвати мелодію пояснив хлопчик. - В пеклі життя не має.
Він раптом замовк, прислухаючись до чогось. Потім зістрибнув з бочки.
Ти довго йшов сюди, часу майже не лишилось, сподіваюсь ти пригадаєш те, що було за парканом, - пояснив Петрик. - Чуєш?
Я вслухався в тишу, яка вже не була такою. Високо над мною, на все місто лунали сирени.
- Ви маєте йти, бо зупинити пекло можете лише ви, - він кивнув на мене і Ліду.
- Ми вдвох? - перепитав я.
- Ви — всі, обрані, але не скорені, - Щуролов коротко дунув в сопілку і до нього потік струмок щурів. - Всі ті, кого я намагався витягнути з лап...
Він не договорив. Розвернувся і стрімко побіг до проходу навпроти мене.
- Гей! - Я розгубився. Що робити? Бігти за ним, чи шукати вихід на вулицю, щоб допомагати стримувати прорив?
Зробив кілька кроків до протилежного входу. Але примарне світло згасло, і я перечепився через матрац. Впав, стримуючи матюки. Злякано зойкнула Ліда.
Сирени волали все сильніше.
І я плюнув на пошуки Щуролова і його загадки. Треба було бігти рятувати місто від навали нечисті. Зараз кожна людина на рахунку.

За спиною спалахнуло знову світло. Нерви булі й так витріпані за день. Тому я обернувся не чикаючи нічого хорошого. Але це просто Дамір запалив ліхтар, і тепер піднявши його над головою, роздивлявся приміщення.
- Ліда, правильно? - хлопець насторожено зробив крок вперед.
- Стривай! - я виставив руку вперед. І повернувся до Ліди. - Маю тебе перевірити.
- У тебе очі світяться, - пискнула вона. - Філ, це ж я, Ліда.
- Ти, - я погодився, не вловлюючи ніби нічого дивного.
- А як вона тут опинилась? Сама забрела? - запитав Дамір.
Мені теж було цікаво. Вхід в артскладі був не тронутий. Дівчина не могла підняти важку ляду.
- Я не знаю, - вона перемнулась з ноги на ногу. Шкірою відчував як їй незатишно. Захотілось якось заспокоїти. - Просто почула сопілку. І пішла на звук. Через туман.
- Зрозуміло, - я кивнув. - Ходімо звідси. Треба поспішати на гору.
- Філ, ти зрозумів що хотів від тебе той хлопчик? - запитала Ліда, крокуючи за мною. Вихід я пам'ятав ще добре. Тож рухався до тих дверей куди здимів Щуролов.
- А від тебе? - я глянув на Ліду. Тепер її аура, чи сила, чи як його назвати, не плескалась в різні боки. А була як завше спокійною, майже не помітною.Мені аж навіть трішки жаль стало — відчувати її було хвилюючим.
- Коли я була маленька, то трішки заблукала, - відповіла дівчина. - Дійшла майже до паркану, туди де з-під нього виривається річка, - я не озирався, але почув як затремтів її голос. - Мавка ... та була мавка, вона хотіла затягнути мене до себе. Кликала у воду... і я майже здалась! Ти знаєш, їм дуже важко опиратись, вони наче стають тобі рідними, проникають у твою голову, і обіцяють.. я тоді мріяла про ляльку, смішно. Так?
- І як ти врятувалась? - поцікавився заради ввічливості я.
- Ніяк, - коротко відповіла Ліда.
Я збився з кроку. Знову озирнувся на неї. Сирени завивали ближче, від чого кожен різкий рух здавався панічним. Зрозумівши, що я чекаю пояснень, дівчина продовжила:
- Вона сама мене кинула, спочатку вхопила за ноги, і я з головою пірнула, і не знаю як воно так вийшло, але прокинулась я вже на березі, під звуки сопілки. Я майже і не пам'ятала про це. А сьогодні от. Він нагадав.
- Виходить він тебе врятував?
- Про кого ви говорите? - втрутився Дамір.
- Не сміши. Ти його бачив? Це ж дитина! - фиркнула Ліда. - Його тоді ще на світі не було...
- Помиляєшся.
- А твоя дівчина точно не торкнута? - знову не витримав курсант. Я мусив пояснити хлопцю:
- Комісар Райх вважає, що в місті оселився Щуролов, який зі своєю спілкою краде дітей. Ми зіткнулись з ним, проте як бачиш живі.
- Але не в порядку, - хмикнув Дамір.
І мене осяяло. А і справді — чи не можуть бути всі мої здібності — телекінез, відкат часу, відчуття потойбічного — результатом зіткнення з Щуроловом? Але я ніколи такого не чув. Щоб смертний ставав обдарованим від того, що якась нечисть ... що? Поділилась силами?
Чорт забирай, прямісінько в пекло! Якщо Щуролов і справді всі ці роки збирав команду то що буде? І чому він наказав зупинити прорив?
Додумати в не встиг, бо ми пролізли під завалом в “обжиту” частину підвалу, і вибрались в коридор з реквізитом.
До дверей на гору залишились лічені кроки. І від того звуки сирен стали різкішими. Тривога тривала і тривала. Все не змінювалось.
Чи встиг Юра дочекатись підмоги? Чи врятував Брутто?
Я крутив в голові всі думки, намагаючись зрозуміти. Навіщо Олександрія комусь? Навіщо тут стільки зброї? Чому другий прорив за тиждень?
Ми вибігли на вулицю. Серени перекривали звуки пострілів. Занадто багато їх було. Або через паркан пре ціле військо або... Я вслухався. І потягнув Ліду з Даміром в бік виходу з міста. Сердився на те, що через підземні ходи ми добрели майже до центру. І тепер знов будемо долати ту саму відстань, але вже згори. Поки добіжимо, все може і скінчитись.
- Практикант! - голос комісара перекрив завивання сирен. Я обернувся, і запримітив службовий автомобіль, що пригальмував біля театру. Схоже Райх тільки виїхав на виклик. - В машину!
Я з полегшенням застрибнув на заднє сидіння і посунувся впускаючи Ліду і Даміра.
- На побачення втік? - криво усміхнувся Тіль. - Тільки неясно товариша навіщо прихопив.
- Ми досліджували катакомби, - відразу розколовся Дамір. Комісар Райх вливав на нього не найкращим чином.
- І як? - погляд направлений на мене з-під капелюха блиснув опалами.
- Щуролов в місті, але прорив...
- Не він, - кивнув Райх. Я окрилив губи в німому питанні. І Райх пояснив: - твоя пропажа знайшлась сама собою. Так, вантажівки зі зброєю, хлопче. Сталось нечуване — люди і пекло об'єднались. І тепер вартові ведуть кругову оборону.
- З ними за одно комісар особливого призначення! - випалив скоромовкою я. - Той що був на обшуку складів, коли шукали підмінка з дому Тимірязєвих. Він знав де вхід в підвали! І не сказав!
- Та жени швидше! - Тіль повернувся до водія. - Чуєш?! Те падло зараз там!