Глава 49

В темряві кублились тіла, я звівся, сплюнув повний рот крові. І кинувся на допомогу Даміру. Працював татарин технічно. І маса тіла дозволяла. Юра стояв осторонь зі свистком, не наважуючись вступити в бійку.
- Молитви читай! - гаркнув йому я, і кинувся відтягувати увагу на себе. Квапився впоратись до приїзду міліції. Та й чи приїде?
Над нами потягнулась “Патер ностра” сповільнюючи противників. Я дав тумака одному, навіть не намагаючись впізнати кому. Хтось із шантрапи, з якими водися Добриня. Хлопець відлетів в бік. І Дамір заїхав іншому в скроню, так що той не втримався на ногах.
- В'яжіть їх! - крикнув я.
- По заду! - перериваючи молитву закричав Юра. Я скинув руку з парабелумом автоматично. Вистрілив в розвороті. Добриня важко сіпнувся, з його рота хлюпнуло на груди червоним. Над нами в горі засміявся пересмішник. Жахливим сміхом мертвого. Так, що я ледве не випустив пістолет з онімілих від жаху пальців.
- От і блуд з'явився, - прошепотів, хоч і боляче губам було. Але біль дозволила отямитись.
Добриня упав. Його тіло трясло і вигинало. В сірому мареві перед моїми очима це було неприродно, не схоже на живе тіло. Сказати по правді що робити з мертвим торкнутим нас не вчили. За умовчанням куля мала б його упокоїти. Тому я для перестраховки зробив ще один постріл в упор.
- Ти хворий, - тремтячим голосом сказав Юра.
Я повернувся до нього, намагаючись повернути собі нормальний зір. Юра дивився на мене з осудом. Напевно не розумів, як можна холоднокровно випустити кулю в живу ще юдину. І не пояснити йому, що живого там вже не було.
Добриня перестав сіпатись.
- З четвертим що робити? - запитав Дамір.
Я повернувся до нього. Курсант встиг звязати обох посіпак Сліпого, і тепер схилився до купи мотлоху під стіною.
- Макс, - мене всього скрутило відчаєм.
Присів до товариша, його груди ходили ходуном. Від тяжкого судомного дихання здавалось, що Брутто теж готується відати Богу душу. Обличчя перетворилось на суцільну розпухлу маску. Я тремтячою рукою потягнувся до нього, боячись що пальці відчують холод потойбіччя. Але ні, Брутто був живим і не торкнутим пеклом. Йому б Ліду зараз, вона б зцілила.
- Де дівчина? - озирнувся до хлопців.
- Там, - невпевнено вказав собі за спину Юра.
- Ліда! - я зірвався на крик. У відповідь тільки сміх пересмішника. Як знущання. Це була поразка. За інструкціями треба було дочекатись міліцію. Тіло Добрині мали забрати на експертизу, його товаришів на допит і екзорцизм. І нам допиту не уникнути.
- Ви маєте залишитись тут, - вирішив я. - А я на пошуки Ліди. Вони не моли її забрати далеко.
- Ми з тобою, - не погодився Дамір.
- Так. Без нас ти б валявся замість цього хлопця, - підтакнув Юра.
- А з цими що робити? З Максом? Його не можна залишати самого.
- Хтось має залишитись, - погодився Дамір за мить вагання. - Юр, давай ти?
Не найкраща ідея залишати Юрка самого в долині. Але хіба у нас був вибір? Юра змахнув піт зі скроні. Я простягнув йому парабелум. Сам розтис пальці Добрині й витягнув з його долоні ніж.
Юра м'явся, але зрештою погодився. Не зважаючи на страх, він був майбутнім міліціонером, і усвідомлював, що це не перша ситуація в якій йому доведеться перебороти власну нерішучість.
- Ти хоч знаєш куди йти? - запитав Дамір за мить, коли ми обігнули стіну складу.
- За планом вхід в катакомби десь тут, - пояснив я. Насправді уявлення не мав, де саме він може бути. Перед мною тут міліціонери все вже облазили. І не знайшли ніяких підземних ходів. Або... я спіткнувся. Оглядом керував хтось з комісарів особливого призначення! Чорт забирай, все логічно. Вхід в підземні ходи був тут, але комісар діяв заодно зі зловмисниками.
Від серця відлягло. Не Тіль Райх. Всі ці дні він займався чим завгодно, тільки не обшуками. А отже в змові зі злочинцями хтось інший. Знати б хто. Проте і так власні висновки мене настільки окрилили, що я спрожогу кинувся в згарище, і ледве не перечепився через щура, який вискочив з-під ніг.
- І ви тут, - я кивнув пацюку як старому знайомцю. Після того як один з них відвів від мене псів я справді став ставитись до них терпиміше. Згадав як щур завів мене в прохід під театром, і хмикнув. А чому б і ні? Може Щуролов хоче, щоб я його знайшов?

Вхід недбало засипаний цеглою і сміттям знайшовся швидко. Напевно якби не щур я б довго шукав його в темряві, а так тваринка привела мене прямо до люка в підлозі. Залишалось тільки смикнути за кільце, відсуваючи ногою сміття підняти ляду. І під ногами утворився спуск, вниз вели іржаві сходи.
- Ти знав, що вони тут? - трішки здивувався Дамір.
- Поняття не мав, - чесно відповів я. Спробував відшукати в темряві щура, але той вже зник. Я помацав ногою сходинки, і примітив ліхтар прикріплений до стіни.
Схоже проходом користувалась не тільки нечисть, але і звичайні люди.
Хто вони? Що задумали? Дамір подав запальничку. І ми разом запалили фітіль в масляному ліхтарі. Архаїзм. Але іноді вогонь краще, що можна придумати. Електрика не надто гарно вживається з потойбічним.
Я спустився першим вниз, опинившись на витоптаному п'ятачку землі, звідки вела цегляна арка в темряву підземного ходу.
Дамір ліз слідом, і я відступив в бік.
Часу вагатись не було. Не знаю достеменно як люди стають торкнутими. Проте не хотів би цього для Ліди. Зачекавши поки татарин обтрусить руки я рушив вперед. Жовте полохливе світло перетворювало наші тіні на монстрів. Я намагався не слідкувати за тим.
В підвалі стало вогко. Земля під ногами була глинистою. Ноги увесь час намагались ковзати. В цій грязюці я бачив сліди — але не дівочі. А великі, чоловічі. Отже, хтось ходив тут.
Пам'ять підсунула видовище з дому Тимірязєвих. Я і навіть збився з кроку. Але швидко вирівнявся. Те, що зробило з полковником і його дружиною пошматовану купу м'яса, цілком могло бути тут. Десь чаїлось в темряві. Чекало нову жертву. Йти вперед розхотілось категорично. Але думки про Ліду гнали вперед. Я не мав можливості дочекатись комісара Райха. Треба було вирішувати все самому. Шкода було лише Даміра, який йшов за мною. Курсант не бачив і половини того, що довелось за останні дні побачити мені.
Дуже не вистачало полинної настоянки комісара. Тоді в підвалі театру вона непогано бадьорила.
Перед нами утворився ширший прохід, з якого вело кілька відгалужень. Довелось уважніше дивитись під ноги, щоб зрозуміти куди ведуть сліди.
- Логічно йти за ними, - я вказав Даміру на свої спостереження. Той кивнув.
І ми звернули в протоптаний прохід.
По цеглі стін стікала де-не-де вода, тхнуло сильніше нечистотами. Так, що нотки потойбічного були майже не відчутні. Напевно десь поруч проходила каналізація. Ми все йшли в повній тиші, якщо напружити слух, то можна було вчути примарний звук сопілки. Який то з'являвся. То зникав. Не знаю, напевно мені просто хотілось його почути.
Наручний годинник показував, що ми йдемо вже хвилин двадцять. По моїх відчуттях ми забрели десь в центр міста.
- Там світло, чи мені ввижається? - прошепотів з-за моєї спини Дамір.
Я прибрав ліхтар собі за спину, намагаючись роздивитись. Очі звикали до нового способу освітлення. Допомогло слабо.
- Здалось, - вирішив я.
І рушив далі. Але відразу зупинився. Потягнувся машинально до парабелума. Марно. Пальці наштовхнулись на ніж в кишені. Витягнув його.
Попереду і справді блимало зелене світло, майже непомітне через ліхтар.
І скажу відразу — ніщо нормальне, людське так світити не могло.
Далі рушили повільніше. Я боявся видати якийсь шум. Тому крокували ледве переставляючи ноги. Ще і хід почав підйом, тому ми йшли злегка під гору. Коли зелень стала пробиватись сильніше, я погасив власний ліхтар. Якщо ми помітили, то і нас могли помітити. А я цього не хотів.