Глава 45

Розсаджуватись в складі не було сенсу. Але і висовуватись у вікно я тепер остерігався. Чи то інстинкт самозбереження прокинувся, чи параноя розігралась. Але небезпека прямо відчувалась в повітрі.
До того всього підозрілість, що загострилась до жала оси, кричала що довіряти жодному з комісарів тепер не можна. Навіть Райху.
А потім з боку вхідних воріт почувся шум. І стало ясно що гундосий та оптиміст направлялись саме в склад. В голові спалахнула і погасла ініціатива якось за ними поспостерігати, що почути більше і роздивитись обличчя. Місто маленьке, впізнати зловмисників буде не важко.
Та параноя нагадала про долю Захара Щербинки. Той був досить тертим калачем, а все одно прибрали його. То що там про мене думати і гадати. Прикопають десь під кущами. А потім ще і піднятим походжу по місту. Брр.
Я підстрибнув з місця, закинув пакунок з речами, вхопився за підвіконня, і притиснувся щучкою у вузьке віконце. Випав на купу шлаку. І кинувся в бур'яни, що поки ще не обкосили навколо складів. Треба було дякувати недбальству місцевих власників. Лобода і лопухи в купі з зеленим кольором гімнастерки створювали для мене таке-сяке маскування. Добре що не перевдягнувся в новий одяг.
Тільки вирішив, що легко відбувся, як майже над вухом почулось гарчання. З тваринами я ладнав погано. Тож як втекти не привертаючи уваги не знав. Спочатку завмер, але пес за кущами наближався, загрозливо погавкуючи. Сидіти і здаватись я не збирався. Майнула навіть думка відмотати час і.. що? Саме передчуття як потім буде кепсько скрутило нутрощі вузлом. Не кажучи вже про те, що повернувши три секунди, це я десь у віконечку висітиму.
Я почав просуватись до паркану, і пес загавкав гучніше.
- Що там, Полкан? - почувся голос гундосого.
Значить в склад він не пішов, а залишився на вулиці. Я ще трішки по пластунські просунувся вздовж облупленої стіни, до паркану не так і далеко. Але треба буде перебігти відкритий простір. Це вночі було легко. А спробуй вдень.
Пес ліз до мене, гавкаючи й погаркуючи. Гундосий теж щось там бубнів.
В цю мить почувся писк і з-під лопуха вискочив великий пацюк. Він чкурнув на зустріч собаці, а я до паркану, не озираючись. Коли ще така удача випаде?
Вперше в житті був радий щуру. Собака відволікся на шкідника, гавкіт почав віддалятись. А я і не чекав більшого. Перебіг від буряну до паркану, і знову не стрибнув, а злетів. Легко, так що сам від себе не чекав. Перемахнув паркан, впав на землю.
Хто тут Сокіл? Правильно. Я.
Адреналін так і вирував. З подивом зрозумів, що продовжую затискати в руці пакунок. І взагалі себе похвалив. Але калатаюче серце прийшло до тями лише коли вибрався до городів, і там впав під кущ калини.
В горлі пересохло, я пригадав, що десь тут була криничка для поливу. Почалапав до тину, переліз його, обпікаючи руки в хмелі. Криниця з черговим кущем калини була на місці. І навіть цебро було прив'язане до старої цямрини. Вода в ній виявилась холодною.
Порадів черговій удачі. Напився з відра, не зважаючи, що заломило зуби, і вилив рештки на голову, щоб привести думки до ясності.
Подіяло. Я поволі стягнув мокру гімнастерку, переодягнувся і нову сорочку, потім настала черга штаней. Так-сяк пригладив вологе волосся, яке в тім на спеці висихало швидко. Осмикнувши новий одяг, я повернувся на стежку між городів, і неквапливо рушив до міста.
Поки ішов міг багато про що подумати.
Наприклад, що всі проблеми в місті почались саме з приїздом комісара Райха. Якщо розкинути мізками і порахувати, то виходила цікава картинка. Спецпотяг приїздить в місто строго за розкладом. В суботу. Зробив собі зарубку в пам'яті, з'ясувати коли приїхав комісар. А якщо він приїхав раніше, ніж з'явився підмінок?
Діна Тимірязєва зникла в п'ятницю. Підмінок, що знає мене особисто вже був в місті. Я вкляк. А потім додав кроку. Про зрадника з-поміж комісарів, про гундосого і оптиміста, про таємні ходи під Олександрією — про все це можна буде подумати пізніше. Зараз мене цікавило те, з чого починалась вся справа. А саме — хто міг мене знати близько, щоб скопіювати? Правильно! Мій клас. Все навколо завертілось так швидко, що я не встигав відпрацювати цю версію. Ми шукали щуролова, шукали дівчат і стримували прорив. А треба було просто з'ясувати, де зараз мої однокласники.
Я став перебирати в пам'яті випуск чотирирічної давнини. Нас було десять. Чотири хлопці і шість дівчат. Я втрапив в міліцейське училище. Двоє хлопців вступили в технікум на слюсарів, дівчата - дві на швачку, здається одна на кухаря, одна на перукарку, ще одна закінчує секретарські курси. Куди поділись ще двоє?
Я перебирав в пам'яті їх імена й обличчя. Вікторія Одінцова. Вікторія... Виїхала. Відмінниця, якій вдалось отримати дозвіл на навчання на хіміка. Так. Добре. Залишався Богдан Селютін. А от про нього я нічого не знав. Чи знав?
Нічого не пригадувалось.
Треба було обов'язково перевірити всіх. Але коли? Я так квапився з висновками, що ледве не біг. Ніби швидкий крок сприяв швидшому обдумуванню ситуації. Тож до відділення міліції прийшов геть швидко.
Привітався з черговим, і прийшов до кабінету комісара Райха. Що йому казати про парабелум так і не придумав.
Зайшов в кабінет і зупинився, наче на стіну наштовхнувся. Тіль спав. Сидів на своєму стільці, відкинувши голову на зад і обперши її об стіну, руки склав на грудях, і сопів собі. Під очима темні кола втоми. Ніс загострився. Але водночас в цю мить здавався ледь не моїм однолітком. Стало в якусь мить знову ніяково. Соромно мені стало.
Так нічого толком і не знайшов для нього. І ще і підозрював його в усіх смертних гріхах. Я завагався, і не втримав двері. Ті грюкнули, розігнані протягом.
Комісар Райх сіпнувся, і розплющив геть не сонні очі.
- Я знайшов цілий склад контрабандної зброї і підземний хід від театру до складу! - випалив я.
- І де ти такий невгамовний взявся? - позіхаючи запитав Райх. - Сорочка до речі гарна, - він скупо усміхнувся. І без переходу знову повернувся до справи: - Парабелум звідти стягнув? - я кивнув. - Як додумався стріляти з нього? Аби в руках розірвало?
- Патрони ж захищені, - я умисно безпечно знизав плечима.
- Ага, це окреме питання, де ти їх нацупив... Погано, що ніколи, такі дрібниці з'ясовувати.