Глава 44

Відкриття змусило мене завмерти. От що буває, коли розслабляєшся. Повівся на доброту комісара і втратив пильність. А він своїми зіллячками приспав мою параною. І добряче приспав. І навіть виправдання, що я не звик таскати з собою зброю не втішало. Пальоний парабелум без захисних пентаграм — це неабиякий проступок. Я мав би відразу за формою здати таку зброю в міліцію. А не носити в кишені і мовчати. А зважаючи на те, що слід від пострілу нікуди не дівся, і пильний комісар стовідсотково знайшов гільзу...
Від нових пояснень мені нікуди не подітись. І добре, якщо справа обмежиться одними поясненнями. Невідомо як Райх використає новий козир у своїй грі.
Здавати мене з потрухами капітану Тонкому у комісара намірів немає. Про це він вже недвозначно повідомив. А отже я йому за чимось потрібний. В будь-якому випадку буду у нього на гачку.
Я повільно видихнув, витер спітнілі долоні об штани, і знову прислухався до дзвінкої тиші. Авжеж сопілка більше не грала. Після викиду адреналіну й взагалі здавалось, що то просто вітер свистів.
В горлянці пересохло. Я вагався, йти далі чи не йти. Потім вирішив, що краще вже поблукати підвалом, ніж йти на килим до комісара. Може до того часу придумаю якісь правдоподібні пояснення. А пояснювати треба буде чимало. Починаючи з того, звідки взявся парабелум, і закінчуючи тим, чому не розповів про смерть журналіста.
Я знову стукнув кулаком в стіну. Раз інший, просунувся трохи вперед, поки не намацав двері. Ті з рипом відчинились.
З подивом зрозумів, що в цій частині підвалу світліше. Сонячні промені просочувались крізь дрібні шпаринки. Я вештався між завалів, які не становили собою нічого цікавого. Так. Мотлох. Про які згадки з дитинства тут може йти мова?
На одній стіні помітив нашкрябаний напис. “1943”. Провів пальцями по цеглині. Нічого. Ніяких порухів пам'яті.
Я впрів, хотів пити — чому не додумався прихопити води? Правильно. Бо я багато про що не додумався. Тепер бочка з квасом під абрикосою взагалі здавалась недосяжною і жаданою.
Скидалось враження, що я дарма витрачаю час. Втішало тільки те, що чим більше я сиджу в підвалі, тим більше часу маю до зустрічі з комісаром Райхом. Хоча така слабкодухість і починала мене дратувати. Я не звик переховуватись. Але відверто — на зустріч хотілось йти з якимось досягненням.
Писк щурів увірвався в монотонну тишу раптово. Я кинувся на звук. Сам не знаю навіщо. Два створіння кублились між сміття, та так захоплено, що не мали ні до чого справи. Я не втримався і шпурнув по них уламок цеглини. Тваринки завмерли, синхронно повернувши до мене голови, а потім кинулись навтьоки. Сам не знаю навіщо я поплівся за ними. Точно не для того, щоб добити. Тим більше що пацюків я не боюсь. Але відчуваю до них огиду.
Голі хвости зникли за черговою купою сміття. Я повернув і запримітив лаз. Обвалене перекриття завалило дорогу не повністю.Це вже було цікаво. Діра була не великою, але пролізти за бажанням можна було спробувати.
Я не став відкладати намір. І поліз між каміння. Про те, що зрушу завал і мене придавить, намагався не думати. Виліз я весь брудний і пітний. Розмазуючи бруд по обличчю, сплюнув солону грязюку з губ. Перед мною були ржаві двері. Навісний замок теліпався збитим на штабі.
Не вагаючись я штовхнув двері, і опинився в невеликій прохідній кімнаті. Підлогу тут вкривали старі матраци. Світла було набагато менше. Темрява навколо моїх ступнів колихалась. Здавалось, що тіні рухаються в мене під ногами.
Я б повернув назад, розуміючи, що втрапив в лігво пацюків. Але навпроти мене були ще одні двері, які мене неабияк манили. Тож зважився. І притиснувши пакунок з покупками до грудей перебіг кімнатку. В темряві щось пищало і шкрябало.
Геть як в моєму сні. Я штовхнув наступні двері. Там було вогко, сиро і темно.
Не маючи ліхтаря розумна людина б повернулась в місто. Прихопила екіпіровку і прийшла сюди згодом. Це було логічно і правильно. Але в мені вже прокинувся азарт. І якісь неясне відчуття дежавю. Наче я вже був тут.
Можливо, саме цього і добивався Райх? Щоб я починав щось пригадувати? Здавалось відкриття з мого минулого вже зовсім поруч. Варто зробити крок вперед. Пройтись темним сирим коридором, і я все згадаю.
Я затримав повітря в грудях і ступив в коридор. Над головою спалахнуло слабке зеленкувате світло. Так наче запалились світлячки. Сумнівів в тому, що я потрапив в щось не хороше більше не було. Здавалось, фосфорна пліснява тільки й чекала мене. Пахло потойбіччям. Всі інстинкти загострились. Зір набув незвичного сірого спектру. А попереду знову лунала сопілка. Саме було час розвернутись і дременути геть до комісара Райха. Так. Саме час.
Я ступив на слизьку підлогу, зціпивши зуби, і навіть намагаючись дихати через раз. Коридор вився і вився. І складене зі старої цегли склепіння над головою декуди сочилось водою, а іноді було зруйновано корінням, яке торкаючись маківки голови породжувало цілі хвилі страху. Іноді під черевиком хрустіли кістки. На щастя — щурячі. Коридор був без відхилень.
Я трішки заспокоївся хвилин через десять. Нічого страшного не траплялось. Грала сопілка, світилась зеленим стеля. Тхнуло пліснявою. Але більше нічого страшного. Потім з'явились сходи.
Вони закінчувались черговими дверима. Які виявились замкнутими. Проте я осмілів вже настільки, що не вагаючись приклав долоню до шорсткої поверхні, і спробував відчути замок.
Не зважаючи на те, що коридор здавався покинутим, а двері древніми і занедбаними, замок піддався дуже легко. Ним користувались, і очевидно привели в робочий стан.
По хребту ковзнула параноя. В голові забилась думка про пастку. Вчасні думки. Дуже вчасні.
Я штовхнув двері, очікуючи що вони скрипнуть. Але невідомі добре змазали петлі. Тому звуку не було.
Просто вдарило світло в очі. А коли я трішки заспокоївся, і серце перестало калатати як дурне, я усвідомив, що стою в кутку складу. Кілька автомобілів з вкритим брезентом кузовом. Знайомі ящики зі зброєю.
І як про це розкажеш Тілю Райху? "Підземний хід привів мене в склад контрабандної зброї? А я знав про цю зброю раніше, он же у вас і парабелум звідти. Але міліції нічого не сказав. Натомість навів на склад Захара Щербинку. Його правда потім вбили".
Розповідь просто мрія комісара.
Я розпачливо зітхнув. Обдивився, чи нічого не змінилось. Не змінилось. І став вибиратись зі складу. Повертатись через підвал не було сенсу. І так купу часу витратив. Навіщо хтось використовував хід між складами і театром обдумаю по дорозі у відділення міліції.
Дотягнувся до віконечка. Але висунути голову не встиг. І добре, що параноя притримала і змусила вслухатись в навколишні шуми.
- Все по плану, - сказав хтось за стіною. Я так і повис зачепившись кінчиками пальців за підвіконня. Не надто зручна поза. Міг би й назад на підлогу повернутись. Але ні. Мене заціпило. Хоча сказане було цілком буденне, з нотками задоволення. Ну мало що може в людей йти за планом?
- Цей комісар має погану репутацію, - прогундосив у відповідь інший чоловік.
Як би не хотілось, та надія що розмова буденна не справдилась.
- Атаман йому довіряє, - запевнив гундосого оптиміст. - Він з нами.
- Не подобається мені все це...
- Піди скажи це батьку.
Голоси віддалились і відповідь я вже не розібрав.
Пальці нарешті розслабились. Політ був не довгим. Але приземлення болючим. Проте відбитий куприк мене тривожив тепер найменше.