Глава 43

Прокинувся я від яскравого сонця, що сліпило. Спати було рішуче ніяк. Розплющив очі й намагався втямити де я. Прокидатись у квартирі для мене було незвично. Все моє свідоме життя ранки починались з колективної побудки, білої стелі загальної спальні, шуму, сварок, штовханини біля умивальників. Потім забіг в їдальню. Прокинутись в разючій тиші для мене було дивиною.
Нове відчуття — відсутність навколо мене людей.
Я випростав ноги з-під колючого пледа. Стало трішки навіть ніяково, що Тіль Райх мене вкрив. Бо, чорт забирай, не звик я до такого!
Це не вкладалось в мою картину світу.
Я зиркнув на наручний годинник, і зрозумів, що проспав до полудня. Почував я себе просто прекрасно. Якщо не рахувати гучного буркотіння в животі. Прикинув, що проспав не тільки сніданок у їдальні, але і на обід вже не встигну.
А грошей бодай на пиріжок у мене не було.
Встав і почав шукати одяг, доведеться у відділення до комісара йти голодним. Якщо він звісно у відділку. Щиро сподіваюсь, що за той час поки я спав не сталось нічого нового. При чому під “новим” я чомусь маю на увазі чергове вбивство чи спробу прориву.
Мої штани й гімнастека виявились рівно там де я їх кинув, на підлозі у ванній кімнаті. І виглядали вони так, що хлопці Сліпого у своєму ранті супроти мене будуть здаватись стилягами. Таке з мого боку недбале ставлення до форми саме по собі тягнуло на покарання.
Я махнув рукою на ці думки і натягнув штани, після чого поплентався на кухню, хоч води випити.
З кухні пахло смаженим. Від того їсти хотілось ще більше. Джерело аромату знайшлося на столі — тарілка з яєшнею з трьох яєць та грінки. Біля неї видраний листок з записника і кілька купюр.
“Філ, я у відділенні. Поїж і піди купи собі пристойний одяг. Потім приєднуйся”
Сказати, що був в шоці — нічого не сказати.
Кілька секунд перечитував написане. Потім несміливо згріб гроші в кишеню. Першою думкою було відмовитись і повернути гроші комісару. Але потім вирішив, що Райх має рацію. Я залишився геть без цивільного одягу, стипендію ще чекати. А йому може фізично не приємно, від того, що я ходжу біля нього як жебрак.
Тож швиденько розправився зі сніданком, запив все водою з-під крана. Нахабніти ще дужче і заварювати чай не став.
Прихопив гімнастерку, і став розбиратись з тим. як зачинити після себе квартиру. На етажерці в передпокої лежала зв'язка ключів. Проте це були не ті, що від квартири, а ті, якими вчора Райх відчиняв театральний підвал.
Перед комісаром стало соромно. Я його розчарував. Він покладав чимало надій на мої згадки. А я так і не зміг видобути зі своєї пам'яті того, що йому треба. Проте навіть після цього Тіль не поспішав позбутись мене. А навпаки по своєму опікувався. Це було нове відчуття. Бажання зробити щось для іншої людини. Щоб виправдати покладені сподівання. До цього дня мені не було для кого старатись. Я був сам один. Розраховував тільки на себе. Але от з'явився Тіль Райх, і щось змінилось. Хотілось викластись більше, краще. Щоб комісар не розчарувався в мені ще більше. Мені стала важливою його думка.
Я взяв ключі від підвалу, зважив їх в долоні. Часу у мене було чимало, ніхто не рахуватиме коли я прокинувся, і скільки я маю ходити за покупками. А отже можна ще раз навідатись в той злощасний підвал, і спробувати ще раз щось пригадати.
Замок у квартирі виявився автоматичним, і двері просто замкнулись за мною.
Я вийшов на вулицю, оправляючи гімнастерку. Припікало, і спина відразу змокріла.
Тут же помітив магазин готового одягу. І мрія про легку сорочку переважила відповідальність.
Я зайшов в задушливе приміщення.
Одяг я собі купляв теж вперше. До цього про мене дбала держава. Не треба було обирати фасони і крій. В магазині ж очі розбіглись від різноманіття. От так завжди думав, що всі костюми і сорочки однакові. Але виявилось що ні. Кольори. Ґудзики. Комірці.
- Допомогти? - до мене підійшла жіночка з високою зачіскою і густо підведеними очима. В цих очах читалась певна настороженість. Добре, що я хоч був в гімнастерці, і вона не сприймала мене як волоцюжку, готового щось поцупити та тікати.
- Був би вдячний, - я кивнув, полишивши вітрину з сорочками. - Треба щось легке, на літо.
Вона окинула мене професійним поглядом, і навіть трішки пожаліла:
- Вас там в училищі геть не годують, чи як?
Але на цьому розмова не по темі згасла. Я тільки знизав плечима. Що зробиш, якщо уродився таким худим? А навантажень маю стільки, що не кожен витримає. Вона видала кілька світлих штанів, які мені було відверто страшно брати. Тому тільки похитав головою.
-Мені б щось немарке.
- Це ви мені задачу поставили, - жінка занурилась у свої стелажі. - Все літнє світле... або не вашого розміру... так... ну ось ці може, - вона простягнула темно-сірі штани, які я ухопив в руки, і приклав до стегон. - Міряти треба, - жінка вказала на закуток, завішений простирадлом.
З примірочної я вийшов зовсім іншим хлопцем. Навіть з певним марнославством подумалось, що треба б зайти до Брутто. Зіна б оцінила мій новий вигляд. З дзеркала на мене дивився молодий чоловік, чия худоба була прикрита світою лляною сорочкою, неочікувано короткі рукави оголювали рельєфні м'язи на руках. І погляд став впевненіший якийсь. Я опустив очі нижче, де на ногах були старі розтоптані черевики, і всю мою впевненість в собі як рукою зняло.
Як був опудалом, так і залишився. Проте одяг придбав, продавчині подякував. Попрохав все скласти в пакунок. І поклавши той під пахву поквапився до театру.
Людей на вулиці було не багато. Ніхто не прагнув виходити на спеку. Та і не треба забувати, що день робочий, а отже люди працюють. Під розлогою абрикосою стояла бочка з квасом, там спостерігалась невелика активність, у вигляді трійки чоловік.
Я старанно обійшов компанію, намагаючись не привертати до себе увагу, і завернув за ріг театру. Відчиняти підвал серед білого дня було чистим нахабством. Але на те і був мій розрахунок. Менше уваги приверне все те.
Я швидко проник в приміщення і прикрив двері.
Чого не врахував, так це того, що в коридорчику буде темно. Тому поки очі звикали до відсутності освітлення я встиг прикластись лобом об якийсь виступ над головою. З очей зірочки посипались. Я навіть присів від раптового болю. І чудом не випустив згорток з новим одягом.
Ліхтаря мені не вистачало. Вже навіть подумував повернути назад. Як я в цій темряві знайду прохід в замуровану частину? Проте пригадав, як Райх стукав кулаком по стіні. І вирішив що і сам так спробую. Глухий звук порожнечі я добре пам'ятав. Я пішов вздовж стіни, якомога обережніше. Зрештою заблудитись тут неможливо — коридор один.
Пройшовши за моїм уявленням потрібну кількість кроків і добряче відбивши стегно об всілякий мотлох, на який я натикався в темряві, я почав стукати в стіну. Спочатку не відбувалось нічого. Але з першим же глухим звуком, що виник під моїм кулаком, з того боку теж почувся звук. Заграла далеко сопілка.
Так, що у мене всі волосинки дибки стали на тілі. Я машинально поліз в кишеню штанів по парабелум. І тільки тут зрозумів, що його там не було. Не було від того самого моменту, як я підібрав штани з підлоги у ванній кімнаті комісара Райха.