Глава 42

Думок в голові стало менше. Райх як завше розчинився в найближчих тінях. Так спритно, що я навіть не вловив цей момент. Проте мене в цю мить не переймало де він, більш цікавою видавалась нова реальність. Треба було б подумати, що саме пє комісар, що воно дає такий ефект. Але як я сказав, думок було дуже обмаль. Тому я спостерігав на місяцем, який ніби п'яний похитувався над головою.
- Практикант! - голос долинув наче ні звідки, але я точно знав куди йти.
Виявилось, що Райх чекає мене біля відчинених дверей в напівпідвал. В руках у нього дзенькнули ключі.
- Готовий до мандрівками місцями дитинства?
- А у мене є якийсь вибір? - я переступив поріг. І спитав логічне: - А звідки ключі, ви їх вкрали? Щось не віриться що директор театру вам їх сам дав.
- Не директор, а його чарівна помічниця, - відповів Райх. - До людей треба вміти знаходити підхід. В нашій справі це половина успіху.
Він ввімкнув ліхтар, який був завбачливо залишений на якомусь ящику.
Йшов комісар цілком впевнено. Мені залишалось лише крокувати за ним.
Я більше вслухався у власні відчуття. Чому я не пам'ятаю авіанальоту? Три роки це вік достатній, щоб запам'ятати. Нехай не зрозуміти що відбувається, але рев повітряної тривоги, гул двигунів літака, стіни і підлога, які трясуться, грім без грози...
Я встав як вкопаний. Збентежений тим відкриттям, що справді маю уявлення як гудить двигун літака. Хоча літаки не злітали над Олександрією ніколи від катаклізму.
- Філ? - комісар обернувся, переставши відчувати мої кроки.
- Іду, - я кивнув йому, і наздогнав.
- Так, якщо не помиляюсь, то десь тут має бути.., - Райх постукав по стіні кулаком. - Так тут, - він продовжив іти вздовж стіни, минаючи якісь коробки і рулони, вкриті шаром пилюки.
- Що саме тут? - вирішив не мовчати я. Бо щось мені не подобались власні відчуття.
- Вхід на іншу половину підвалу, - пояснив Райх. - Його замурували не повністю. Бо там проходять труби опалення. І от...
Він штовхнув двері в підсобку, за якими виявився прохід в інший коридор.
- Навіщо від нас це приховали вдень? - здивувався я.
- Відповідь на це питання ми ще знайдемо, - Тіль висвітлив цегляний прохід.
Пил, павутиння і щур, який сидів на підлозі і чистив лапами носа. Тварюка навіть не поворушилась, коли світло впало на неї.
Я водив поглядом за променем. Нічого особливого в підвалі не було. Тільки сміття, бруд, якісь завали цегли, труби під стелею.
Не вірилось, що саме тут я проводив найстрашніші години свого дитинства.
Ми пройшли далі, обходячи завали. Зазирали в кутки, відчиняли двері. В підвалі не було абсолютно нічого цікавого. Навіть якогось такого відчуття потойбічного і того не було. Не відчувалась в сухому повітрі пліснява і гидкий дух казкового.
- Ну як? - коли ми дійшли від до стіни й пройшлись вздовж неї, поцікавився Райх.
- Спати хочеться, - відповів я. Втома навалилась такими брилами, що здавалось мене привалило склепінням театрального підвалу.
Комісар розчаровано зітхнув.
- Ходімо спати, - виніс вердикт він. - Толку тут тинятись. Тільки одежу вимазали.
У мене навіть сил пожалкувати про це не було. Хотілось залізти під прохолодний душ, а потім в чисту постіль. В чім завтра йти на службу, що чекає в казармі — було абсолютно нецікаво.
Ми вибрались з підвалу тим самим шляхом, що і зайшли. Райх запер двері, і пішов вулицею. Мені не залишилось нічого іншого, як йти за ним. Бо команди йти в казарму не було.
Зупинився Райх біля парадного двоповерхівки.
- А що ми тут? - промурмотів питання я. Спати хотілось все більше, в голові дурманилось. А найгірше, що я помітив як над обрієм здіймається смужка світанку. Отже, ніч йде на спад. Поки повернусь в училище якраз буде час підйому.
- Відпочивати, - коротко кинув комісар. Підозрюю він теж втомився.
- А я?
- І ти.
Він махнув йти за ним. Відчинив двері в службову квартиру. Напевно якби не втома, я б проявив багато цікавості. Але зараз все що зміг це роззутись і забрати з рук Тіля чистий рушник.
У ванну я не заліз, а звалився, відкрив воду, на ходу поливаючи себе і хапаючи краплини ротом. Вода була холодною, спочатку ледь теплою, потім крижаною. Це трішки привело до тями. Я виліз, обтерся, натягнув спіднє, і вийшов в коридор, прилипаючи підошвами до підлоги. Не надто приємне відчуття.
- Диван у вітальні, - махнув рукою з затиснутою фляжкою Райх.
- Дякую, - вичавив я з себе. І провалився в глибоку темряву.
В цій пітьмі копошились щурі з теплими хостами. Їх кігтики дряпали тіло. Але сил позбутись навали у мене не було. А ще шуміли дерева, в тумані, більше схожому на чорний дим бахало, гупало. Земля розривалась. Опадала грудками, осипаючи дощем. Свистіло щось так, що здавалось вушні перетинки лопнуть, а нерви й лопались, натягнуті як струни, потім приходив спів сопілки, щоб зцілити.