Глава 41

Від машини міліції ми йшли неквапливо. Комісар Райх задав темп легкої прогулянки, все більше роздивляючись густі нічні тіні обабіч дороги. Та варто було звернути за ріг, як Тіль взагалі зупинився.
- Ну практикант, чекаю пояснень.
Я завагався. При чім це вагання було цілком очевидне для комісара. І відчув як повільно червоніють мої щоки. Обманювати єдину людину в місті з якою у мене складались більш-менш прийнятні стосунки мені не хотілось. Але життя в притулку привчило не відкриватись. Тут як в бійці — відкрився і прилетіло. Тому я увесь час і тримаю навколо себе блок.
- Я наче все вже розповів. Бабуся здалась мені дивною, от я і..
- І що саме тебе так здивувало? Вона роки сидить на лавці і бурмоче свої мантри, - Райх видав свою обізнаність про біографію старої Шептухи. Залишалось тільки подивуватись тому, що він так швидко дізнається потрібну йому інформацію. - То чому тебе її поведінка здивувала саме зараз?
- Вона м'ясо в ночі рубала...
- Ага! Так самоволка не перша! - обличчя Райха осяяла трішки зловісна усмішка.
А я відчув себе повним бовдуром. Я міг би поклястися, що Тіль не застосовував до мене жодного впливу. І його чудо настоянки з усілякими добавками я сьогодні не пив. Тож моє багатослів'я було викликане втомою, страхом і тим, що Тілю я довіряю.
Останнє відкриття мене неабияк вразило.
Комісар мене не квапив. Напевно читав моє обличчя як відкриту книгу. Дістав цигарку, підпалив її, роздивляючись то ліхтар то мене.
- Не перша, - зважився я.
- Давай так, - Райх знову рушив в бік театру, продовжуючи палити. - Ти мені зараз все розповідаєш, і ми продовжуємо нашу співпрацю. Або ти мовчиш, я допитую тебе у відділенні та віддаю твоєму капітану.
Слова звучали недбало. Я зиркнув на фігуру комісара. І зовсім не знав що робити. Повертатись в училище мені не хотілось. Та і приховувати власне було нічого. Тож обережно підбираючи слова (так-так моя параноя знову прокинулась) я розповів про пригоди з блудом. І про Коропиху.
- Як цікаво! - Райх вийняв з моїх пальців фотокартку і підійшов до ліхтаря. Не довго зазирав на чорно-білі плями. Більше щось обдумуючи. - Ти ж розумієш, що з усіх фотокарток неспроста витягнув саме цю, - він повернувся до мене, і торкнувся пальцем мого лоба: - Ось тут, Філіп, у твоїй голові сидить ця інформація, згадки, і я маю намір їх витягнути. Поки нетравматичним способом.
- Та що такого в цьому дударі?
- Казки вам викладали чи ні? - питанням відповів Тіль. Я кивнув. Повний курс народних казок і вірувань. - А про Гамельнського щуролова було?
Я мотнув головою.
- А що це?
- Це курсант дуже паскудна річ! - Райх струснув фотокарткою. - І я не розумію, чому вам не розповідають казки народів світу, обмежуючись тільки місцевим фольклором! Як можна бути такими недалекими? Хто взагалі затверджує навчальну програму? Придурки!
- Та що там такого-то? - я відчув що у мене спітніли долоні. Примарні звуки дудки ніби знову відчулись у вухах. Лиш на мить свистом вітру, але і цього було досить щоб здригнутись, а тепле літнє повітря перетворилось на спертий дух підвалу.
- А таке, що в місті Гамельн сімсот років тому була навала щурів, і несподівано один чоловік пообіцяв позбавити місто від цієї напасті, в обмін на гарну оплату, - монотонно став пояснювати Райх. - Відмітив коли це було? Сімсот років тому до катаклізму! Воно вже тоді існувало. Так от щуролов виконав свою частину угоди, він грав на сопілці, і всі щури пішли за ним та кинулись в ріку. Але містяни виявились жадібними, і виплачувати домовлену суму відмовився. Знаєш що трапилось далі?
Я мотнув головою І Тіль продовжив.
- Щуролов прийшов в місто і знову заграв на своїй дудці. І цього разу за ним пішли діти. Всі діти в місті як зачаровані, хоча чому як... Вони пішли за щуроловом і всіх їх поглинула річка. Таку данину він зібрав.
- Ого, - я видихнув, шокований. - Ви хочете сказати, що Коропиха і є той ваш щуролов?
- Початок історії схожий, чи не так? - Тіль нарешті сховав фотокартку. - Навала пацюків і дудар.
- Але він підірвався на ворожій міні...
- А чи підірвався? Чи може чисте зло бути знищеним звичайним тротиловим зарядом?
- Не може, - погодився я. Для того, щоб знищити нечисть використовують спеціальний порох.
- Тож курсант, твої пригоди з блудом, цей перелесник будь він не ладний, і навіть підмінки - це все дрібниці у порівнянні з тим, що вже десяток років сидить в місті, - підсумував Райх. - І весь цей час ваші комісари колупались в носі, навіть не підозрюючи що у них тут росте.
Я збився з кроку.
- Хочете сказати, що Петрика забрав щуролов? - чомусь це розуміння скрутило нутрощі вузлом. Плита провини за власне недбальство навалилась на мене, і навіть дихати стало важко. Я не вберіг дитину.
- А от цього я не знаю, - Тіль знизав плечима. - Тому зараз зробимо неофіційний обшук, - він різко зміни тему, і я зрозумів, що за власними переживаннями не помітив куди ми йдемо.
Затуляючи собою місяць над нами чорніла громада міського театру. В опівнічній тиші, розбавленій тільки співами пташок і дзижчанням комарів, театр здавався нереальною будівлею, поглинутою рухомими напівтінями.
- Що відчуваєш? - блимнув очима Райх.
- Спати хочу, - буркнув я. - А не в підвал...
- Це добре, що не хочеш, - він знову усміхнувся, посуваючи капелюх на потилицю. - Швидше впораємось.
Комісар особливого призначення сьорбнув зі своєї фляжки, зробив кілька вдихів і несподівано простягнув ту мені.
- Пий давай.
Я несміливо торкнувся губами холодного металу. На язиці спінилась чиста гіркота, так що ледве проковтнув. Я простягнув фляжку назад, але промахнувся повз долоню Райха. Повітря стало надзвичайно густим, так що ним дихати було важко, підняв голову до неба, ніби так було легше всотати в себе кисень. І зрозумів, що місяць розхитується. Гойдається над головою як лампа на шнурку.
- Звикнеш, - поплескав мене по плечі Райх. - Ходімо. І затям, капітану Тонкому я тебе повертати не збирався, навіть якби ти пройшов десяток допитів.
Чомусь це зізнання перебило ту гіркоту, що скупчувалась в горлі.