Від машини міліції ми йшли неквапливо. Комісар Райх задав темп легкої прогулянки, все більше роздивляючись густі нічні тіні обабіч дороги. Та варто було звернути за ріг, як Тіль взагалі зупинився.
- Ну практикант, чекаю пояснень.
Я завагався. При чім це вагання було цілком очевидне для комісара. І відчув як повільно червоніють мої щоки. Обманювати єдину людину в місті з якою у мене складались більш-менш прийнятні стосунки мені не хотілось. Але життя в притулку привчило не відкриватись. Тут як в бійці — відкрився і прилетіло. Тому я увесь час і тримаю навколо себе блок.
- Я наче все вже розповів. Бабуся здалась мені дивною, от я і..
- І що саме тебе так здивувало? Вона роки сидить на лавці і бурмоче свої мантри, - Райх видав свою обізнаність про біографію старої Шептухи. Залишалось тільки подивуватись тому, що він так швидко дізнається потрібну йому інформацію. - То чому тебе її поведінка здивувала саме зараз?
- Вона м'ясо в ночі рубала...
- Ага! Так самоволка не перша! - обличчя Райха осяяла трішки зловісна усмішка.
А я відчув себе повним бовдуром. Я міг би поклястися, що Тіль не застосовував до мене жодного впливу. І його чудо настоянки з усілякими добавками я сьогодні не пив. Тож моє багатослів'я було викликане втомою, страхом і тим, що Тілю я довіряю.
Останнє відкриття мене неабияк вразило.
Комісар мене не квапив. Напевно читав моє обличчя як відкриту книгу. Дістав цигарку, підпалив її, роздивляючись то ліхтар то мене.
- Не перша, - зважився я.
- Давай так, - Райх знову рушив в бік театру, продовжуючи палити. - Ти мені зараз все розповідаєш, і ми продовжуємо нашу співпрацю. Або ти мовчиш, я допитую тебе у відділенні та віддаю твоєму капітану.
Слова звучали недбало. Я зиркнув на фігуру комісара. І зовсім не знав що робити. Повертатись в училище мені не хотілось. Та і приховувати власне було нічого. Тож обережно підбираючи слова (так-так моя параноя знову прокинулась) я розповів про пригоди з блудом. І про Коропиху.
- Як цікаво! - Райх вийняв з моїх пальців фотокартку і підійшов до ліхтаря. Не довго зазирав на чорно-білі плями. Більше щось обдумуючи. - Ти ж розумієш, що з усіх фотокарток неспроста витягнув саме цю, - він повернувся до мене, і торкнувся пальцем мого лоба: - Ось тут, Філіп, у твоїй голові сидить ця інформація, згадки, і я маю намір їх витягнути. Поки нетравматичним способом.
- Та що такого в цьому дударі?
- Казки вам викладали чи ні? - питанням відповів Тіль. Я кивнув. Повний курс народних казок і вірувань. - А про Гамельнського щуролова було?
Я мотнув головою.
- А що це?
- Це курсант дуже паскудна річ! - Райх струснув фотокарткою. - І я не розумію, чому вам не розповідають казки народів світу, обмежуючись тільки місцевим фольклором! Як можна бути такими недалекими? Хто взагалі затверджує навчальну програму? Придурки!
- Та що там такого-то? - я відчув що у мене спітніли долоні. Примарні звуки дудки ніби знову відчулись у вухах. Лиш на мить свистом вітру, але і цього було досить щоб здригнутись, а тепле літнє повітря перетворилось на спертий дух підвалу.
- А таке, що в місті Гамельн сімсот років тому була навала щурів, і несподівано один чоловік пообіцяв позбавити місто від цієї напасті, в обмін на гарну оплату, - монотонно став пояснювати Райх. - Відмітив коли це було? Сімсот років тому до катаклізму! Воно вже тоді існувало. Так от щуролов виконав свою частину угоди, він грав на сопілці, і всі щури пішли за ним та кинулись в ріку. Але містяни виявились жадібними, і виплачувати домовлену суму відмовився. Знаєш що трапилось далі?
Я мотнув головою І Тіль продовжив.
- Щуролов прийшов в місто і знову заграв на своїй дудці. І цього разу за ним пішли діти. Всі діти в місті як зачаровані, хоча чому як... Вони пішли за щуроловом і всіх їх поглинула річка. Таку данину він зібрав.
- Ого, - я видихнув, шокований. - Ви хочете сказати, що Коропиха і є той ваш щуролов?
- Початок історії схожий, чи не так? - Тіль нарешті сховав фотокартку. - Навала пацюків і дудар.
- Але він підірвався на ворожій міні...
- А чи підірвався? Чи може чисте зло бути знищеним звичайним тротиловим зарядом?
- Не може, - погодився я. Для того, щоб знищити нечисть використовують спеціальний порох.
- Тож курсант, твої пригоди з блудом, цей перелесник будь він не ладний, і навіть підмінки - це все дрібниці у порівнянні з тим, що вже десяток років сидить в місті, - підсумував Райх. - І весь цей час ваші комісари колупались в носі, навіть не підозрюючи що у них тут росте.
Я збився з кроку.
- Хочете сказати, що Петрика забрав щуролов? - чомусь це розуміння скрутило нутрощі вузлом. Плита провини за власне недбальство навалилась на мене, і навіть дихати стало важко. Я не вберіг дитину.
- А от цього я не знаю, - Тіль знизав плечима. - Тому зараз зробимо неофіційний обшук, - він різко зміни тему, і я зрозумів, що за власними переживаннями не помітив куди ми йдемо.
Затуляючи собою місяць над нами чорніла громада міського театру. В опівнічній тиші, розбавленій тільки співами пташок і дзижчанням комарів, театр здавався нереальною будівлею, поглинутою рухомими напівтінями.
- Що відчуваєш? - блимнув очима Райх.
- Спати хочу, - буркнув я. - А не в підвал...
- Це добре, що не хочеш, - він знову усміхнувся, посуваючи капелюх на потилицю. - Швидше впораємось.
Комісар особливого призначення сьорбнув зі своєї фляжки, зробив кілька вдихів і несподівано простягнув ту мені.
- Пий давай.
Я несміливо торкнувся губами холодного металу. На язиці спінилась чиста гіркота, так що ледве проковтнув. Я простягнув фляжку назад, але промахнувся повз долоню Райха. Повітря стало надзвичайно густим, так що ним дихати було важко, підняв голову до неба, ніби так було легше всотати в себе кисень. І зрозумів, що місяць розхитується. Гойдається над головою як лампа на шнурку.
- Звикнеш, - поплескав мене по плечі Райх. - Ходімо. І затям, капітану Тонкому я тебе повертати не збирався, навіть якби ти пройшов десяток допитів.
Чомусь це зізнання перебило ту гіркоту, що скупчувалась в горлі.
#241 в Фантастика
#51 в Постапокаліпсис
#1182 в Фентезі
#185 в Бойове фентезі
Відредаговано: 14.08.2022