глава 33

Перед нами їхала спеціально обладнана „Маруся”, а наша „Волга” плелась за нею. Автомобілі для перевезення торкнутих обладнували відсіком, з середини вкритим захисними пентаграмами. Через заднє скло було видно, як біснується торкнутий, намагаючись пробитись на волю.

- Як так взагалі вийшло? – тихо запитав я.

Тільки зараз усвідомив, який це ризик стояти там, на паркані. Ні амулети, ні ППШ тебе не врятують.

- Вас хіба не вчили? – підняв іронічно брову Райх. – Є сутності, які не мають фізичного виразу. Але вони достатньо сильні, щоб зайняти живе тіло.

- Вчили, - зрозумів, що знову мелю дурниці. Та просто бачити вживу як пекельна енергія селиться  в людині, роз’їдає її плоть і кістки, було страшно.  – Просто не розумію. Чому цей чоловік...

- Якщо вірити тому ж отцю Павлентію, то бідний сержант напередодні просто згрішив, більше ніж його колеги, - Райх усміхнувся.

- Але це не науково! – сказав я.

-  А по-твоєму те, що відбувається особисто з тобою, вкладається в якісь наукові теорії? – комісар повернувся до мене в напівобороті.

- Можливо, – я знизав плечима. – Зі мною не відбувається нічого незвичного.

- На курсах при Комісаріаті нас вчили одній цікавій практиці, - сказав Райх. – Нагадай мені, як повернемось в кабінет, щоб я тобі про неї більше розповів. Вона якраз на випадок, коли відбувається „нічого незвичного”.

Я кивнув. Від чогось при водії Райх не поспішав ані розпитувати мене, ані ділитись службовими секретами. Я не наполягав. Просто стало цікаво – а всі комісари мають якісь особливі здібності? І всі вони дивні люди? От про Савича чи Кірсана я нічого не чув, а Райха сам Ганс Робертович назвав з прибабахом.

Ми під’їхали до будівлі церкви. Були часи, коли релігія стала поза законом. Нова влада робила в церквах конюшні, склади, знімали дзвони і куполи. Зараз церква знаходилась на особливому положенні – скоріше в’язниця і психіатрична лікарня для торкнутих, де за требником Петра Могили намагались врятувати одержимих.

Одноповерхова цегляна будівля з тьмяним хрестом над дверима. Ми з комісаром вийшли на вулицю, під противну вогку мряку. В мене йшла обертом голова від випитого алкоголю – в теплі автомобіля настоянка подіяла не найкращим чином.  Але на свіжому повітрі в голові прояснилось.

З церкви вийшов отець Павлентій. Якщо я вважав себе худим, то зараз визнав, що прибідняюсь. Панотець був не просто худий – він ледве не світився наскрізь. Через чорну бороду з рідкими сивими вкрапленнями, яка густо заплітала обличчя не було видно губ. Очі ховались глибоко під насупленими бровами. Було страшно – як такий доходяга впорається з торкнутим?

- Ще одна заблудла душа? – отець подивився на автомобіль пронизливим поглядом, і  важко зітхнув.

Міліціонери із конвою витягнули торкнутого на вулицю. На його руках виблискували срібні кайданки, їх дію я вже відчув на собі, тож принаймні був впевнений, що рук солдат розпускати не буде.

Комісар Райх вийняв свій портфель, і покликав святенника до себе. Але отець зупинив його суворим поглядом:

- Спершу розміщу гостя, товариш комісар, потім папери, - пояснив він, і покликав конвой за собою.

Торкнутий тоненько завив, і не бажав переступати  поріг церкви. Його тіло вигиналось, з горла вирвалось важке хрипіння.

Отець Павлентій перехопив ланцюг кайданів, що поєднував кайданки на ногах і руках, і неочікувано сильно смикнув. Було незрозуміла, звідки в тонких руках така міць. Але здоровий солдат похитнувся, а батюшка перехопив його голову пальцями і зашепотів щось дивлячись у вічі. Тіло торкнутого вигнулось дугою, він затремтів і обм’як.

- Іди! – гучно наказав священик. І торкнутий пішов, як механічна лялька переставляючи ноги.

Отець Павлентій витер піт з чола. І потягнув в’язня в середину церкви. Конвоїри пішли за ним.

- Можеш сходити купити пиріжків? – принюхуючись до повітря, в якому явно чувся ванільний дух випічки, спитав у мене комісар. – Я поки протокол передачі оформлю.

 Я прийняв від комісара троячку, і пішов вулицею, туди де була пекарня. І біля неї, як я знав, стояли лотки з булочками.

Дітьми ми часто бігали до пекарні, якщо вдавалось звісно вирватись з-під докучливого нагляду няньок. До церкви ми доходили не часто – тут було занадто похмуро, та і я відчував якесь відторгнення, тому оминав цю місцину. А от випросити пиріжок з яблуком у продавщиці – це було святе діло. Потім вихвалялись трофеями. Такі булочки та пиріжки були в сто разів смачніші тих, що давали в інтернатовській їдальні.

Я підійшов до лотків, під навісом стояли столи.  А на них викладені в рядок блискучі і рум’яні булки, закручені в дивні равлики, пиріжки, рогалики і калачики. Рот сам собою наповнився слиною – от тільки я свої гроші вчора необачно віддав Сліпому. А до стипендії ще три дні. Залишалось тільки слинки ковтати на викладені багатства.

- Щось будеш брати? – моя подерта сорочка та забинтовані руки не викликали у продавчині відчуття, що я платіжездатний покупець. Вона вже може і подумувала кликнути постових, щоб прогнали дивного брудного хлопця.

- А з чим пиріжки? – запитав я.

- С яблуками, з горохом, з вишнями – вказала жінка пальцем на випічку.

- Давайте всіх по два, - я прикинув скільки грошей виділив комісар. Подав жінці три рубля. Вона переклала пиріжки в паперовий пакет.

І відрахувала мені кілька копійок здачі.

Випічка була ще теплою. Очевидно її пекли, поки ми ліквідували прорив. І зараз тільки-тільки винесли на вулицю. Я притис пакунок до грудей, давлячись слиною. Але навіть думки обдурити Райха і узяти один пиріжок собі не виникало.

- Філіп, добрий день, .- біля лотка зупинилась жінка. Я повернувся і усміхнувся, впізнаючи її. Одна з інтернатовських виховательок.

- Добрий день, Фаїна Корніївна, - ввічливо кивнув, поступаючись місцем біля каси. – Як там справи? – питання зривались необдумано. – Як Петрик, той що вчора тікав? Більше не жалівся?