Глава 39

Ще ніколи я не використовував власну силу в такій безпосередній близькості до людей. Тому параноя тільки підсилилась. А що як зараз хлопці помітять і побіжать мене здавати комісару? Сам усміхнувся абсурдності такої думки, і витер піт з чола, який виступив несподівано рясно.
Курсанти сопіли під боком. Я ж знову сконцентрувався на шпінгалеті. Всією шкірою відчував, як рухається метал об метал.
А потім вікно під моєю долонею піддалось, прочинилось, з несподівано гучним риплячим звуком.
Юра стрибнув у кущі. Його різкий звук налякав куди як більше ніж мене.
- Хто там? - почулось шурхотіння в кімнаті й старечий голос. Нам з Даміром подітись було нікуди, ми кинулись в різні боки від підвіконня, присіли в кущі лілійника. Я повернувся до вікна. Звідти висунулась пика. Бліда, надута, як в утопленика, вона виблискувала в місячному світлі, наче з перламутру зроблена, як ті стінки в середині мушлі.
Пальці самі пірнули в кишеню, щоб намацати парабелум.
Тепер дороги назад не було, я вже розумів, по затхлому подиху, що поруч зі мною нечистий. З-за його спини тягнуло гнилим, смерділо розкладеною плоттю.
- Викликайте міліцію! - шикнув я на курсантів.
А сам вийняв зброю, не знаючи, що мав робити. Було страшно так, що нутрощі здається змерзлись в одну грудку. Зір змінився, все виглядоло сірим, як картинка, намальована крейдою на чорному тлі.
Перелесник широко розкрив свою зубастий ротяку, і стрибнув у плавному русі на мене. Я перекотився, ламаючи кущі. Думка була одна — відвернути його увагу на себе. Щоб дати хлопцям можливість утекти.
В почвари були неприродно довгі руки, ними воно і тягнулось до мене, розганяючи навколо себе пекучий жар, від якого здається у мене тліли брови і вії.
Пальці самі зняли зброю з запобіжника, і намацали позначку “GELADEN”. Значить патрон вже в патроннику, я натиснув гачок. Кілька дій які вмістились в секунду страшного польоту потойбічної істоти.
А руці бахнуло, пістолет трішки сіпнувся. Куля пригальмувала потвору, закрутила її, немов би тіло у перелесника було з картону. І зіткнення з кулею збило йому налаштування польоту.
Я вистрілив ще раз, але пістолет тільки клацнув, сповіщаючи про осічку.
Не дивно. Крадений парабелум не був захищений від впливу казкових істот.
Проте я вже встиг піднятись. А перелесник не став знову атакувати, розвернувся і кинувся навтьоки. Куля з пентаграмою не прийшлась потворі до смаку.
- Йосип! Йосип! - заголосила баба Шептуха у мене над вухом.
Вона теж висунулась з вікна, розпатлана, страшна, стривожена. Сиві пасма розвіялась за вітром. Халат розхристався, оголюючи білу сорочку під ним.
Я відсахнувся.
І кинувся за перелесником, на ходу перезаряджаючи зброю. Тремтячими пальцями виходило погано. Ще гірше було те, що почвара, зрозумівши що я не жертва, а мисливець, вибігла на відкритий простір і шугонула вгору, залишаючи за собою сніп іскор і вогняний слід. В небі яскраво спалахнула зірка, я прослідкував її траєкторію, здавалось що вона впала прямо на міський театр.
- Втік? - важко дихаючи поруч зупинився Дамір. Слідом за ним прибіг і Юра.
- Міліцію викликали? - у відповідь синхронні похитування головами. Ну що за команда у мене?
Я поклав парабелум в кишеню.
- Це тобі комісар видав? - тут же поцікавився Юра.
От дідько. Страх, що було перебився адреналіном, знову зашкрябав іржавими голками нутрощі.
- Угу, - я відвернувся. Хай краще думають що пістолет то від Райха, ніж розпитуватимуть, звідки я його узяв.
- Йосип... Йосип.., - з під'їзду вийшла баба Шептуха, припадаючи на одну ногу вона йшла до нас. Потім зупинилась, піднімаючи щось з землі. Я кинувся до неї — загубити перелесник міг все що завгодно. Але виявилось, що в її зморщеній руці фотокартка. Яка випала з моєї кишені.
- Йосип, - жінка водянистими очима дивилась на фото, і погладжувала пальцем забраження молодого чоловіка поруч з Коропихою.
- Це ваш син? - я зазирнув через плече. - А поруч з ним хто - знаєте?
- Хто ви? - вона трішки очуняла, підняла голову до мене. Помітила гімнастерку. - А. Курсанти, поліцаї...
- Ви знали Коропиху? - повторив я питання. Світ на мить потонув у чорно-білому спалаху. А Шептуха завмерла. Не знаю, що відбулось з моїм голосом, але вона кивнула. І повільно відповіла.
- Юрко це, щуролов....
- Розкажіть про нього, - бачити бабу в чорно-білому варіанті, ніби на фотокартці було незвично. Боюсь, що якби я постійно так на світ дивився то й з глузду б з'їхав. Наче з мерцем у вісні розмовляю.
- Дудка у нього була, на весіллях грав, а потім... Потім пацюків навала була, от Юрко той і каже, що все місто від навали очисте, - пояснила баба замогильним якимось голосом. Наче і не вона говорила, а за неї хтось. - Як подує в ту дуду, так всі пацюки за ним і біжать...Вервечкою так... Він обіцяв місто врятувати... Так. Зірвався він в сараї, і кісточок не знайшли.
Вона безсило видихнула.
- Ти щось второпав? - здивувався Юра. - Як дудкою можна щура загіпнозувати? Це ж не кобра! Ой і очі свої притуши. Аж мороз по шкірі як на тебе гляну.
- Не знаю, - я підтримав знесилену жінку за лікоть. До мого зору почали помалу повертатись фарби. Але в нічному освітленні різниця ще була не надто велика. - Треба бабусі допомогти, а потім будемо думати.